П’ятниця, 27 Січня, 2023
Головна > ГАЗЕТА > БЕСIДИ,ІНТЕРВ'Ю > Сила чоловічої дружби

Сила чоловічої дружби

Всі випробування життя проходять разом друзі з Новоукраїнки ВІКТОР ПАРХОМЕНКО та СЕРГІЙ ОДАМІРОК. Навіть під час короткочасної відпустки чоловіки знайшли змогу побачитися у Близнюках.

Дитинство

Новоукраїнка – мальовниче село Близнюківської громади, засноване ще у 1901 році. Колись воно було багатолюдним, але з часом залишилися тут в більшості своїй люди похилого віку. Втім, саме в цьому населеному пункті народились та виросли герої цієї розповіді – Віктор Пархоменко та Сергій Одамірок. Вікова різниця у чотири роки не стала перешкодою дружбі сільських пацанів, а життєві обставини зробили їх вірними друзями на все життя.

Віктор народився у багатодітній родині, де було ще четверо дітей, а Сергій рано втратив батька. То братське ставлення та заступництво Віті з часом просто переросло в дружню турботу про молодшого товариша. Він згадує: «Ми виросли в селі і вільного часу було не так багато. А ось коли випадала нагода, то грали у футбол, ходили до місцевого клубу. Влітку пропадали на ставку. До слова, у Новоукраїнці дуже мальовничий ставочок, який в народі називають Рубане. Коли підросли, то мотались у Добровілля на річку Самару. Ми з Сергієм і парубкували разом. А зараз воюємо за рідну землю»…

Волноваха 2022 та друзі з Близнюківщини

27 лютого війська рф спершу захопили Волноваху, але незабаром були вибиті з міста українською армією. Протягом двох діб російські окупанти наступали на місто, обстрілюючи його з «градів» і артилерії. В ніч проти 1 березня у Волновасі тривали бої, саме місто було майже знищено, але лишалося під контролем України, ставши разом з Маріуполем найгарячішими точками Донеччини.

12 березня голова Донецької ОДА Павло Кириленко повідомив: «Волновахи більше не існує».

Саме в цей проміжок часу під час найзапекліших боїв і були у Волновасі друзі з Близнюківщини.
Віктор Пархоменко підписав контракт на військову службу у 2019 році і вже 28 лютого 2022 планував повертатися до мирного життя. Повномасштабне вторгнення застало чоловіка у Волновасі. «Сильні обстріли міста почалися відразу 24 лютого. Але нам не звикати до цього, бо навіть в режимі затишшя росіяни обстрілювали наші позиції, – розповідає захисник.- А потім почалося взагалі пекло, бо Волноваху в прямому сенсі вороги зрівнювали з землею».

Другого березня був мобілізований і Сергій Одамірок. Відразу чоловік потрапив у частину, яка захищала Волноваху. «Я встиг повідомити Віктору, що буду у Волновасі, бо знав, що і його частина десь там, – розповідає Сергій. – І саме він допоміг мені вижити в той час. Я людина цивільна, то поради Пархоменка стали для мене в прямому сенсі життєдайними. Коли був зв’язок, я відразу телефонував Віктору, щоб дізнатися, чи живий він і почути його підбадьорливе: «Тримайся, брате, прорвемося»».

Сергій Одамірок з побратимами.
Фото з сімейного архіву С. Одамірка

Чоловіки служать в різних родах військ, але в якому б місті вони не були, захищаючи Україну, намагаються не розривати ниточку спілкування, яка підтримує і додає сил.

Бойовий шлях побратимів

Віктор був у штурмовій групі, а з часом перевівся до взводу технічного забезпечення. Він розповідає: «Я був під Волновахою, Мар’їнкою, Бахмутом, Сіверськом, Курахово. Доводилося бачити всього і, навіть, побратимів збирати по частинах. Втім, найстрашнішим був час, коли наш батальйон 24 доби утримував село Степне Донецької області. Багато тоді полягло людей. Думати я ні про що не міг, а просто прощався з дружиною. Коли був зв’язок, телефонував їй, а потім, коли зв’язку не стало, вирішив, що живим звідти не вийду. Але дивом обійшлося».

Зараз Віктор ремонтує техніку: «Нам привозять розбиті автівки, іноді витягаємо самі понівечену техніку з-під обстрілів і ремонтуємо нашвидкоруч з того, що є. Якщо часом не обмежені, то запчастини купуємо, іноді волонтери допомагають, по-різному буває. Наше завдання якнайшвидше забезпечити хлопців технікою, а як ми це робитимемо і де, то наші проблеми. Однак, ми чудово розуміємо важливість нашої швидкої та якісної роботи, від якої в прямому сенсі залежить життя військових».

Віктор з бойовою технікою. Фото з сімейного архіву В. Пархоменка

Частина, де служить Сергій, після Волновахи потрапила на Харківщину, захищаючи кордон. Він говорить: «У свій час я проходив строкову службу у військах протиповітряної оборони, а зараз знаходжусь в артилерійській бригаді. Якось так складається моя служба, що постійно знаходжусь на передовій.

Готовий до бою. Фото з сімейного архіву С. Одамірка

Найважче було у Волновасі. Постійні обстріли не давали змоги навіть голову підняти. Коли чуєш, як летить снаряд чи ракета і не знаєш, де вибухне, просто піднімаєш до неба очі і шепочеш Богу, що жити хочеш далі. Ось так. Зі мною разом у Волноваху направили шістьох хлопців. Я не знаю, що з ними і чи живі вони до цього часу. Мене Бог зберіг, значить, я ще потрібен на цій землі».

А ще чоловіки зазначають, що занижувати оцінку спроможності армії рф не можна. Віктор каже: «Кацапи вміють воювати і зброї мають достатньо, але віри та любові до рідної землі, як у нас, в них немає. В цьому і є програш росіян: ми – вдома, вони – загарбники. Нам відступати нікуди – за нами сім’ї, а в них просто наказ, який солдат повинен виконувати. До слова, ми ж брали полонених і я з декількома спілкувався. Навіщо ти сюди прийшов? – запитую. А воно, хлоп’я 20-річне, плаче і каже: «У мєня пріказ. Ви тут в Українє звєрі жестокіє. Голови плєнним отрєзаєтє, мучітє народ мірний». Що ти йому скажеш. Молоде, брудне, голодне і боїться… страх як боїться, бо пропаганда їхня працює ліпше хірургів, вправляючи мізки на свій лад».

Про особисте

Особисті життя Пархоменка та Одамірка цікаві і заплутані, бо такі вже в них долі. Віктор протягом 14 років жив у цивільному шлюбі з Анною, яка мала двох дітей: доньку Людмилу та сина Олександра. Чоловік прийняв дітей, як рідних, і завжди по-батьківськи підтримує їх. Пізніше Аня народила Пархоменку ще шістьох чарівних дітей: Сергія, Світлану, Альону, Максима, Дмитра та Катюшу.

Жінка жила в Гаврилівці, що на Барвінківщині, то їй довелося на деякий час евакуюватися до Тернополя. «Коли я дізнався, що на окупованих територіях росіяни розшукують родини військових ЗСУ і знущаються над ними, то відразу попросив Аню з дітьми виїхати хоч на деякий час», – згадує чоловік. Війна дала зрозуміти, наскільки для нього важлива сім’я, то під час відпустки 22 листопада Анна та Віктор офіційно зареєстрували свій шлюб у Близнюківському ДРАЦС, а 23 листопада Пархоменко відзначив своє сорокаріччя.

Маючи таку кількість дітей, він міг би спокійно сидіти вдома, але дозволити собі цього поки що не може, бо, як каже «я ще потрібен на фронті».

Віктор Пархоменко з жінкою та дітьми.
Фото з сімейного архіву В. Пархоменка

Сергій Одамірок теж живе в цивільному шлюбі і разом з Юлією має трьох доньок: Дашу, Олександру та Ярославу. Чоловіку 9 листопада виповнилося 36 років. Він говорить: «Я офіційно неодружений. Але маю радість – моїх донечок. Відпустку мені дали лише на п’ять діб і то тому, що я вже не витримував постійної напруги. Дякую, що командир зрозумів мій стан. Обійняв Юлю, доньок і примчав у Близнюки до Віктора, бо дізнався, що він теж у відпустці. Для мене Пархоменко як брат, то не побачити його я просто не міг. Адже ми обидва з дитинства міцно зв’язані долею».

Сергій Одамірок з доньками.
Фото з сімейного архіву С. Одамірка

Варто додати, що Віктор Пархоменко придбав великий будинок у селі Батюшки, що під Близнюками, і його сім’я вже переїхала в нову оселю. А під час короткої відпустки друзі зустрілися у райцентрі, поспілкувалися і надумали придбати будинок і Сергію, щоб після війни недалеко один від одного бути.

Сила чоловічої дружби неймовірно потужна. Вона додає мужності, надихає на подвиги, бо та солідарність заснована на духовному рівні.

Автор: ⁨Ірина Воронкіна⁩

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *