Безстрашні, мужні, витривалі, добропорядні та сміливі – такими є наші захисники, серед яких і жителі Близнюківської громади.
Про те, як боронять рідну землю воїни Близнюківщини, піде мова далі. А розкажуть про своїх чоловіків їхні вірні половинки – сестри Валентина та Ольга.
Валя з 2012 року пліч-о-пліч будує долю з Ігорем Лиманом, який народився та виріс у Криштопівці. Коли у 2014 році почалися бойові дії на сході України, то Ігор підписав контракт і пішов служити піхотинцем у 93-тю окрему механізовану бригаду «Холодний Яр». Після закінчення контракту трішки побув вдома і знову повернувся на службу, але вже в іншу частину.
Дружина захисника каже: «Мій обранець військовий, і я знала, що пов’язую своє життя з відповідальним чоловіком, який передусім є вірним своєму громадянському обов’язку. То 24 лютого 2022 року Ігор вже захищав Суми у складі бригади «Холодний Яр». Він і в мирному житті, і в бою завжди попереду, прикриваючи собою побратимів. То особливо я здивована не була, коли чоловік отримав Орден «За мужність» ІІІ ступеня за участь в боях на Ізюмському напрямку. Я можу лише здогадуватися, що Ігор побував у пеклі, бо такі нагороди просто за присутність не дають».
Варто зазначити, що в Лимана є двоюрідний брат Євген Бєлік, якому 23 лютого виповниться лише 21 рік. Зв’язок братів досить міцний. Чоловіки тримаються один одного. Євген у 2020 році підписав контракт і пішов служити в ту ж частину, де був Ігор. Якось так і повелося, що двоюрідні брати несуть службу поруч у складі батальйону піхотинців і зараз, під час повномасштабного вторгнення московитів. Вони підтримують один одного, – а це дуже важливо. Адже піхотинці завжди попереду, в авангарді бойових дій, то без надійної підтримки побратимів та молитви рідних, які чекають вдома, їм доводиться важко. Втім, попри всі труднощі солдати мужньо тримають оборону.
До слова, за проявлену в боях відвагу Євгена Бєліка та Ігоря Лимана нагороджено почесними нагрудними знаками Головнокомандувача Збройних сил України «Сталевий хрест».
Валентина Лиман живе з донькою Лізою у Близнюках і не просто чекає свого чоловіка, а за будь-якої можливості мчить поближче до нього. Вона розповідає: «Я ніколи не боялася їздити в зону АТО. Була в Луганській області, у Волновасі на Донеччині. А зараз чомусь дуже страшно виїжджати за межі рідного селища. Хоча, коли дізналася, що чоловік за моїм борщем скучив, наварила сім літрів українського смаколика, найняла автівку та й рвонула з борщем на Барвінківський напрямок, де на той час стояла частина Ігоря. Погодувала хлопців – і додому».
Підтримують Валю її мама та старша сестра Ольга, яка живе в цивільному шлюбі теж з військовим – Сергієм Поповим, уродженцем Лукашівки. Ольга розповідає: «Я не знаю людини з таким же добрим і великим серцем, як у мого Сергія. Він атовець, то знає, що таке війна, не з чужих вуст. І навіть пройшовши через горнило війни, мій чоловік не розгубив свого чуйного ставлення до оточуючих. Він завжди всім допомагає, незважаючи на власні проблеми. Можливо, за це я його найбільше і люблю. Разом ми вже п’ять років. В минулому році на початку лютого чоловік мені казав, що скоро війна буде, і готувався до служби. Навіть сумку заздалегідь замовив. А воно так і сталося, хоча я до останнього не вірила, що можлива така біда. Коли 24 лютого в Лозовій почулися вибухи і було оголошено мобілізацію, Сергій зібрався, обійняв мене та дітей і пішов до військкомату. Чекаю. Молюся.»
Служба у хлопців важка, бо цариця полів – піхота є основою Збройних сил України, але їхні дружини та рідні мало знають про те, які воєнні стежки топчуть їхні чоловіки, захищаючи Україну. Вони тільки здогадуються, моляться в надії на Божий захист, та ще щоранку, затамувавши подих, очікують в телефоні коротке «норм».
Оксана ГРАЧ
