Вікторія Різак разом з чоловіком Іваном принесли до редакції газети «Нове життя» в’язані шкарпетки для військових, які ми планували передати волонтерам. Зав’язалася невимушена розмова, і я в черговий раз впевнилася в тому, що історія життя кожної людини унікальна.
Вікторія Володимирівна родом з Краматорська, а Іван Петрович – з Красноармійська (тепер Покровськ). Молоді люди познайомилися, коли стали студентами Харківського сільськогосподарського інституту, де обидва вивчали спеціальність агрономів.
На тлі великої любові до рідної зелі та бажання її плекати, щоб отримати високі врожаї, молоді люди виростили і своє кохання, яке триває вже 40 років. І немає йому кінця-краю, бо такі почуття вічні.
За комсомольською путівкою Вікторія та Іван у 1987 році попрямували в село Семенівку Близнюківського району, де їм як молодим спеціалістам дали будиночок для проживання. Тоді подружжя і почало працювало на полях колгоспу «Перемога».
Іван Петрович згадує: «Наш перший робочий день був саме 1 березня, то добре запам’ятався. Початок весни і початок нового етапу життя».
Згодом у сім’ї Різаків народився син Павло, а потім і донечка Валерія. Діти виросли, порозліталися, в’ючи свої родинні гнізда, а Іван та Вікторія вже 36 років живуть в Семенівці і навіть не уявляють свого життя за межами рідного села. Вони утримують підсобне господарство, пасіку на 50 вуликів, розводять нутрій та кроликів, обробляють город і провідують дітей та онуків. Втім, донька вже багато років живе в Німеччині, там підростає чотирирічна онучка Арінка, але спілкуватися доводиться лише завдяки інтернет-зв’язку. А ось в Краматорськ, де оселився з сім’єю син, їздять частенько і зараз збираються, адже 2 березня виповниться два рочки меншій онучці Жені.
Вікторія Володимирівна дуже любить в’язати. Вона, сміючись, каже: «Та я і спиці – одне ціле. Люблю цю справу, і в’яжу вже років сорок все, що в’яжеться: шкарпетки, рукавички, сукні, кофтинки, костюмчики. А зараз повністю на шкарпетки для наших захисників спрямувала свою увагу. Завдяки численним групам в соцмережах, які дають рекомендації та допомагають у придбанні дешевшої пряжі, в’яжу хлопцям теплі носочки. І хоча вже весна, а теплі шкарпетки, зв’язані з материнською любов’ю, завжди пригодяться».
Знову перше березня, але сьогодні подружжя Різаків не в полі, виконуючи свої агрономічні обов’язки. Іван Петрович порається по господарству, а Вікторія Володимирівна зранку взялася за спиці, бо велика кількість пряжі чекає на роботу майстрині та, головне, треба ж військовим домашнього тепла передати, адже весна 2023 року точно буде переможною.
І саме сьогодні, в символічний для сім’ї Різаків день, до редакції зайшов піхотинець В’ячеслав Ковальов, який із задоволенням забрав теплі носочки для своїх побратимів.
До слова, В’ячеслав родом з села Краснопіль Житомирської області. Він моряк, а ще будівельник. 25 лютого 2022 року мав їхати в Польщу, де працював на будівництві, але війна завадила планам.
Зазначу, що В’ячеслав сам виховує двох дітей – дев’ятирічного Максима та чотирирічну Поліночку. Втім, залишивши дітей на своїх батьків, чоловік пішов захищати Україну від російської навали. Його частина відбиває русню у Донецькій області, де проходить перша лінія фронту.
«Я дякую людям за підтримку армії – це неоціненна душевна допомога, яка нас, солдатів, мотивує. Відступати нам нікуди, ми на своїй землі, то утримуємо її. Звичайно, пекучий біль від втрат побратимів, мабуть, не зникне ніколи, але треба жити і боротися з ворогом. Мене вдома чекають мої янголята, то вірю, що незабаром зможу їх обійняти і повернутися до мирної професії».
Ірина ВОРОНКІНА
