«Коли рятуєш життя людини, то про все забуваєш». Історії двох жінок, які пішли на фронт рятувати життя

Війна не тільки руйнує людські долі, а іноді й пов’язує їх навік міцною дружбою. Про те, як лікарка з Черкащини та фельдшерка з Полтавщини стали подругами на війні, – читайте  в нашому матеріалі.

У грудні 2021 році на пункті постійної дислокації у мусті Новоград-Волинський познайомилися дві жінки, які несли бойову службу в лавах Збройних сил України: медсестра Аня та лікарка Оля.  З часом їх перекинули на схід України і відтоді ці дві зовсім різні людини є подругами, які разом проходять пекельні випробування, якими їх «обдаровує» війна.

Сестринська підтримка одна одної дає наснагу і сили жити та боротися за перемогу далі. В один голос вони кажуть: «Щастя – не в грошах та статках, а в можливості притулитися до мами, поспати в ліжку із яскравою постільною білизною, випрати речі в гарячій воді із запашним порошком, піти на річку і просто дивитися, як тече вода. А ще – народити і виховувати дітей».

Анна – фельдшерка медичного пункту

Дівчина родом з Полтавської області. Після закінчення школи пішла навчатися в Кременчуцький медичний коледж, бо мріяла стати хірургинею. Здобуваючи спеціальність медичної сестри, постійно відвідувала дитячий будинок, бо життєве кредо Ані – допомагати людям. Після закінчення коледжу не роздумуючи пішла працювати в дитячу реанімацію і подала документи до Кременчуцького медичного університету на хіміко-біотехнологічний факультет. Наполеглива та працьовита, цілеспрямована та вперта життєлюбка легко вступила до вишу, а паралельно з навчанням у ньому підробляла у приватних медичних закладах, виконуючи обов’язки і адміністраторки, і маніпуляційної медичної сестри, і медсестри в кабінеті УЗД.

Бралася Анна за будь-яку роботу, бо звикла покладатися лише на себе. «На жаль, на моєму життєвому шляху зустрічалося багато поганих людей, –  каже дівчина.–  Втім, я точно знаю: якби вони потрапили в біду – я б їх рятувала». 

У 2020 році медсестра вирішила піти в армію і стала бригадним бойовим медиком. В лавах Збройних сил України знайшла і своє кохання – військового Олексія. Одинадцятого листопада 2021 року молодята розписалися, але війна не любить закоханих, то життя розкидало їх в різні боки. Захист Вітчизни – на першому місці, а кохання – на потім.

Аня каже: «Я оптимістка і вірю в краще, незважаючи на перепони, які мені постійно підкидає доля. Повномасштабне вторгнення рашистів на територію України особисто я почула, бо від вибухів земля дрижала. На той час ми несли службу на сході України. То був набагато потужніший обстріл, ніж зазвичай. Війна розгорнула крила і пішла сіяти біду по всій моїй землі. Коли я була бригадним бойовим медиком, то завжди знаходилась з хлопцями на позиціях, щоб можна було швидко надати першу допомогу у разі поранення. Жити в польових умовах нелегко. Зараз фізично легше, бо тепер я фельдшерка медичного пункту і працюю не сама. З минулого року ми в одній бригаді разом є моєю наставницею і подругою, людиною, на яку можна покластися і яка обов’язково допоможе та підтримає – начмедом Олею».

Ольга – лікарка медичного пункту

Оля – з Черкаської області. Її життя – це медицина. Закінчивши Полтавську медичну академію за спеціальністю акушерство та гінекологія, пройшовши інтернатуру і отримавши вимріяну та улюблену професію, жінка сама круто повернула свою долю в інше русло. Посміхаючись, розповідає: «Я обожнюю акушерство і гінекологію. Мала чудову практику з прекрасними лікарями. Обожнюю працювати в пологовому відділенні і допомагати жінкам народжувати немовлят. Але так вже склалося, що мій чоловік був мобілізований під час першої хвилі, а в їхній частині не було медика. То після дев’яти років навчання у медичному вузі, я змінила напрямок своєї роботи і стала спочатку медпрацівником ЗСУ, а з часом і контракт підписала».

Батьки Ольги були проти такого рішення доньки, бо бачили, з яким задоволенням вона здобуває мирну професію, але вдіяти нічого не могли. Жінка, заряджена патріотизмом та бажанням допомогти рідній Україні, торувала свій шлях сама. Робота в армії затягувала все більше, то лікарка перепідписувала контракти із ЗСУ і продовжувала лікувати військових, віддаючи собі звіт, що її місце тут – на фронті.

«Про те, що почнеться повномасштабне вторгнення, ми не знали, але за декілька місяців я вже розуміла, що відбувається щось не те, – пригадує Ольга. – У квітні минулого року мала бути ротація зі сходу на мирну територію, а нас послали на полігон. Час ротації постійно змінювали і це примушувало задумуватися над подіями, що відбуваються. 24 лютого наша частина базувалася в Соледарі. І ми відчули на собі перші ж хвилини нападу».

Зараз лікарка працює при штабі, бо в неї має бути рівномірний доступ до всієї батареї, розкиданої на різних позиціях. Завдання Ольги – доставляти поранених бійців до медичного закладу. «Добре, що ми зараз працюємо з Анею в тандемі, – наголошує лікарка. – Це запорука більшого охоплення людей і надання їм постійної якісної медичної допомоги. Коли я відвожу поранених в тил, фельдшерка Аня залишається на місці. Одна людина розірватися не може, як би вона не хотіла потрапити  в різні місця одночасно (сумно посміхається)».

Після війни…

На запитання, де беруть подружки сили, дружно відповідають: «Не знаємо, іноді й самі дивуємось своїм фізичним можливостям. Сили самі звідкись беруться. Коли рятуєш життя людини, то про все забуваєш».

Ольга після війни планує повернутися у свою професію. «Я добре вчилася, то, думаю, швидко відновлю вміння, – каже лікарка. – А ще буду народжувати дітей».

Аня з притаманною їй щирістю торохтить: «Я люблю дітей і свого чоловіка, і свою родину, і взагалі людей люблю. Закінчиться війна, заберу свого Олексійка і гайнемо на Полтавщину. А якщо вийде, то народжу трьох дітей, а може й більше, і все одно вивчусь на хірургиню».

Війна має моторошне обличчя, в ній немає місця любові та щастю, спокою та красі. Але наша згуртованість, взаємопідтримка і витримка обов’язково приведе до Перемоги і втілення всіх мрій.

Ірина Воронкіна