Євген Щербак: «Відновлюсь після поранення і знову в бій»

В селі Криштопівка живе дружна красива родина Щербаків. Галина та Олександр знайомі з дитинства та й кохання їхнє зародилося в школі, бо були однокласниками. У 1997 році молодята одружилися, вже через рік раділи синочку Євгену, а пізніше народилася й донечка Аня.

Щербаки люблять рідну землю, звикли до сільського життя, бо тут народилися й виросли. Галина працює завгоспом у Криштопівському ліцеї, Олександр – водій ТОВ «АФ «Нікольська». Чоловік та дружина працьовиті, веселі, доброзичливі та щирі, то такими ж рисами наділили і своїх дітей. «Наше довоєнне життя було розміреним і щасливим, – каже Галина. – У нас вже дорослі діти, ми працевлаштовані, живемо в селі, яке любимо всім серцем, маємо безліч друзів. То планували майбутнє, раділи за успіхи дітей. Женя вже працював на шахті, жив з дівчиною у Павлограді, Аня теж має пару і навчається у Дніпровському виші, вивчаючи банківську справу. Вони приїжджали до нас на свята, а ми іноді навідували їх. Все добре було»…

Було… до 24 лютого 2022 року. Але війна одним помахом вимкнула радість в цій родині. Галина згадує: «В той страшний зимовий ранок, коли мені зателефонувала директорка ліцею і повідомила, що росіяни обстрілюють всі міста України, діти були в різних містах і ми не знали, як забрати їх додому. Завдяки добрим людям все-таки надвечір наша сім’я була вдома. Начебто на душі стало спокійніше, але Євгену зателефонували і попросили прийти до військкомату, бо не так давно він проходив строкову службу в лавах Національної гвардії. На деякий час дали відстрочку, бо йому 27 січня зробили операцію, але Женя рвався на службу і зупинити той порив було неможливо».

Десятого березня Євген пішов на війну. Так розпорядилася доля, що воєнні шляхи звели докупи Женю Щербака з похресником його мами – Дмитром Лукавченком. Так молоді чоловіки і воювали поруч, гонячи рашистів з Ізюма та Куп’янська, підтримуючи один одного у важкі часи. Разом потрапили і в саме пекло бойових дій – під Соледар. 21 січня Євгена було тяжко поранено під час жорстоких боїв за село Благодатне.

Галина згадує: «О шостій вечора до нас зателефонував батько Діми Лукавченка і повідомив, що Женю ранило. Через деякий час нам вдалося додзвонитися до сина, а він каже: «Все в порядку. Трішки щось з рукою, а так все добре. Не хвилюйтесь. Я у Дніпрі, мені щось вкололи, я хочу спати». І все… Довго розповідати, як ми шукали його, але, слава Богу, все обійшлося. Виявилося, що життя нашому сину врятував Діма Лукавченко. Ми повік будемо вдячні цій дитині. Адже насправді сина поранено не тільки в ліву руку, а й в стопу і черевну порожнину. В тому бою загинув товариш Жені з Лозової і дуже багато хлопців були поранені. То зараз розумію, що Бог таки вберіг нашого синочка».

Зараз Євген Щербак знаходиться вдома, щоб набратися сил після поранення. Просто лежати він просто не може і постійно рветься в чомусь допомогти рідним. Євген каже: «Мене війна змінила, бо я чітко зрозумів, як швидко минає життя. Зараз я ціную кожну його мить і радію їй, як дитина. Я щасливий, бо маю сім’ю, у мене є кохана дівчина і вірні друзі. А ще я ж живий завдяки Дмитру (посміхається), то нам ще стільки треба зробити, але в першу чергу – прогнати русню з української землі. Ось тільки трішки відновлюсь після поранення, і знову в бій!»

Війна намагається зламати українців, але життя і час доводять, що їй це ніколи не вдасться.

Ірина ВОРОНКІНА