Володимир Романчук з села Новонадеждиного. До повномасштабного вторгнення чоловік працював спочатку водієм у ПСП «Володимирівське», а далі на різних роботах. Разом з дружиною Світланою поралися по господарству та виглядали онуків, які й живуть на сусідній з ними вулиці.
24 лютого 2022 року змінило все: з села пішли на фронт захищати Україну молоді чоловіки, а 58-річний Володимир дивився на те, як розвиваються події на фронті, як ховають воїнів, як побиваються вдови, і вирішив теж йти на підмогу ЗСУ.
То разом з односельцями – Миколою Мащенком, Віктором Бірюком, Анатолієм Куришком, Костянтином Зайченком, Сергієм Сергієнком, Володимиром Кутеньовим, Віктором Гризовим, Сергієм Загребельним, Ігорем Мірошниченком навесні пішов воювати з московитами в батальйон територіальної оборони.
Чоловік згадує: «Перша моя бойова автівка була марки «ТАТА». Я на ній об’їздив чи не всю Україну. То й позивний у мене відповідний – ТАТА. Воювати довелося дуже довго на Волині, в болотах, то й загострилася важка хвороба. А загалом я займався матеріально-технічним забезпеченням військ: привозив боєприпаси на передову, їжу, вивозив поранених.
Набачився багато жахливого, бо у війни дійсно потворне і моторошне обличчя. Важко спостерігати, як 19-20-річні пацани, які пішли добровольцями, підкорюючись патріотичному пориву, зіштовхувалися з реаліями воєнних буднів. Але народ у нас мотивований і злий на ворогів. А це в бою дорогого вартує.
В перемозі Збройних сил України я сумніву не маю, бо ми за свою землю боремося».
Наразі Володимир демобілізувався і лікується, бо фізичних сил воювати в чоловіка не залишилося. Вдома він продовжує спостерігати за новинами з фронту та особливо за своїми колишніми побратимами, адже його думки так і залишаються там – в його останній бойовій автівці, до слова, іншій, бо «ТАТА» розбита.
Ірина ВОРОНКІНА
