Ти був найкращим чоловіком, сином, зятем.
Ти щастям, світлом, сяйвом був моїм.
Для свого сина був найкращим татом.
Як жити нам без тебе в світі цім?
Сьогодні рік, як ти в бою загинув, –
Рік нашого болю, смутку і страждань.
Досі не вірю в те, що ти нас всіх покинув,
Живу у всесвіті гірких розчарувань.
Перед загибеллю приїхав ти додому,
Сімейні фото залишились з того дня.
Біль випалив у серці чорну пустку,
У горі й розпачі уся твоя рідня
Тебе немає…тільки фото залишилось,
Всі твої грамоти за службу й ордени.
Всі наші плани й спільні мрії – вщент розбились
Об болісні й гіркі реалії війни …
Тебе вже рік немає з нами поряд,
Рік серце рве від болю і жалю.
Тепер лиш з фото я ловлю твій ніжний погляд
І шепочу у невідомість, як люблю!
Ці рядочки шепочуть вуста молодої красивої жінки – Анни Кашковар, дружини загиблого рік тому Костянтина Кашковара.
20 листопада минув рік з дня його загибелі – захисник віддав своє життя, виборюючи перемогу України.
Аня каже: «Мені здається, що я все життя чекаю на нього – свого коханого Костю. Ми знайомі дуже давно і деякий час жили в цивільному шлюбі. Одружилися офіційно лише в 2019 році, але штамп в паспорті, то лише відмітка. Головне – це наше кохання і наш єдиний син Дмитрик».
Власне Костянтин народився і виріс в селі Садовому, після школи вступив до Слов’янського залізничного технікуму. Відслужив строкову службу, деякий час працював на залізниці електромонтером контактної мережі. 2 січня 2013 року в сім’ї Кашковарів народився син і це було неймовірне щастя для батьків. Але воно тривало так мало, бо у 2014 році Костянтина мобілізували на службу в зону АТО, а потім він і сам підписав контракт, щоб продовжити захищати Україну у складі танкового батальйону. «Як я можу бути вдома, коли хлопці воюють, і хто взагалі повинен боронити мою землю від російської нечисті?» – повторював чоловік, коли дружина починала наполягати на його демобілізації.
24 лютого минулого року військова частина, де служив головний сержант, командир танка 1 танкового взводу 2 танкової роти 2 танкового батальйону Костянтин Кашковар, зустріла московитів у Чернігівській області. Під час телефонної розмови з дружиною, Костянтин порадив їй разом з сином евакуюватись в західну Україну, але Аня навіть думки не мала щодо цього, бо була впевнена, що до Близнюківщини ворог не дійде.
Жінка згадує: «Я весь час чекала. Якоїсь вісточки, телефонного дзвінка. Коли частину, в якій воював Костя, вивели на ротацію до Конотопа, зібралася і разом з Дімою поїхала до нього. Але знову війна внесла свої корективи і танковий батальйон перекинули під Бахмут, а ми повернулися додому. І знову чекали на свого найріднішого захисника. У листопаді Костя приїжджав додому, але тільки одну добу подарувала нам доля. 19 листопада він зателефонував і повідомив, що завтра виїжджають на позицію… То була наша остання розмова».
З 20 листопада для родини Кашковарів почалися пекельні дні очікування. Лише через три дні дружині зателефонував замполіт військової частини і повідомив, що Костянтин Кашковар героїчно загинув під час бою з рашистами. Але ж тіла не було, то надія на диво жила в родині ще протягом 5 місяців.
Втім, 4 квітня експертиза ДНК довела, що в танку, куди було пряме влучання ворожого снаряду, загинув Костянтин Кашковар разом зі своїм побратимом.
« Ми поховали Костю в Садовому. Але я не хочу вірити, що в тій закритій труні був він. Тішусь надією на диво та Божу допомогу. І продовжую чекати», – каже Аня. Син Кашковарів Дмитро росте допитливим серйозним хлопчиком, і він вже точно знає, ким буде, коли виросте, – танкістом, як його тато.
Минув рік з дня загибелі Костянтина Кашковара, позивний якого Двадцятий, адже танк, командиром екіпажу якого він був, мав номер – 020. Його рідні дбайливо оберігають нагороди Кості: ордени «За мужність» ІІІ та ІІ ступенів, нагрудний знак «За зразкову службу», відзнаку «Козацький хрест». Вони просять в ці дні згадати щирого, справедливого, веселого та хазяйновитого Костю Кашковара, колишнього футболіста і мужнього воїна, який віддав своє життя рідній землі, самовіддано захищаючи її від російських окупантів.
Ірина ВОРОНКІНА
