Іван Продан – військовий ЗСУ, доля якого навчить багатьох дивитися на життя по-іншому. Про те, як Іван 15 днів жив серед ворогів, ховаючись під завалами зруйнованого будинку, а потім зміг вижити в полоні, його віщі сни та надзвичайна сила волі – в матеріалі.
«Перше, на що я звернув увагу, коли зрозумів, що нас обмінюють, – це відмінність російських полонених від нас, – наголосив Іван Продан. – Вони були у своїх військових формах, ситі, не биті і нахабні. Повна противага нам, дистрофічно худим, щодня битим, принижуваним і заляканим». Саме з цього розпочалась наша розмова з Іваном Проданом. Втім, давайте по-порядку. Адже мій співрозмовник так спокійно і ретельно розкладав всі події свого життя по полицях, що було чітко видно, наскільки він аналізував і фіксував те, що з ним сталось.
Все, як у всіх
У селі Новогригорівка Донецької області народився Іван. Коли хлопчик пішов до першого класу, вся багатодітна родина Проданів переїхала у Дніпропетровську область, а саме – в мальовниче село Вербуватівка. У Івана є дві сестри, молодший брат, мама, вітчим і батько, який живе у Бєлгороді, бо має іншу сім’ю. Іван мріяв бути залізничником, з дитинства подобалось йому подорожувати і закохано слухати перестук коліс потягів та їхні довгі гудки, які, здавалось, гукали в казкову невідомість. Тому після закінчення школи Продан подався вчитися на помічника машиніста і навіть протягом трьох місяців працював за фахом. У 2009 році – строкова служба, Нікополь, зенітно-ракетний полк. Повернувся, пішов на залізницю, одружився. Незабаром в його сім’ї народились дві донечки – Марія та Аріна… За два тижні до початку повномасштабного вторгнення московитів Іван вирішив піти з родини, бо зрозумів, що постійні сварки шкодять його маленьким сонечкам – улюбленим донькам.
Служба в ЗСУ
27 лютого зранку Продан заступив на зміну, йшов з електрички і над його головою в бік Павлоградського хімзаводу пролетіла ракета, а за нею літак. Іван зрозумів, що йому треба йти захищати Україну. Він згадує: «Я сказав начальнику, що поїду до військкомату. Так і зробив. В той же день мене записали в Новомосковську десантно-штурмову бригаду «Гвардійськ». Тиждень тривали збори, а потім ми видвинулись на виконання завдань у Харківську область в селище Близнюки. Протягом 10 днів допомагали бійцям тероборони будувати окопні пункти по затримці ворога. Потім передислокувались у Барвінкове, щоб запобігти пересуванню ворога з боку Ізюма методом штурмів, засад. Воювали в мінімальній комплектації, бо зброї не вистачало. Робили партизанські виходи та штурми в районі Бражківки, Малої Комишувахи. Замінили 95 бригаду, яка вийшла на ротацію. Згодом, після невдалих спроб взяття Топольського, ворожі війська здійснили наступ на наші позиції. Були знищені всі боєзапаси, наші танки залишилися без снарядів.
31 березня авіаударом розтрощили систему зв’язку, і це було найстрашнішим. Потім півдоби артобстріл. Опівдні русня пішла в атаку, а в нас не було чим відбиватися, окрім особистої зброї. З боями і втратами, але щоб зберегти вцілілих людей, наша бригада змушена була відступити». Це було 1 квітня 2022 року.
Контузія. В тилу у ворога
В цей день у Малій Комишувасі Іван Продан від вибуху міни отримав контузію. Паніка, хаос, відсутність зв’язку, постійний вогонь противника не додавали оптимізму. Цей день військовий пам’ятає, як кадри з якогось кінофільму. Він каже: «Я на деякий час втратив свідомість після вибуху міни, яка зірвалась поруч, і дезорієнтувався, бо зовсім не було зв’язку. Від групи я відбився, то повернувся назад, туди, де мав бути штаб. Забіг в церкву, думав, що там хтось є, бо побачив автомат, який підпирав двері. У відповідь на мої крики, чи є хто? – відчув тремтіння стін і всіх ікон. Я притьмом вискочив, побіг на обійстя поруч з церквою, де в підвалі теж були мої побратими, але й там – порожньо. Побачив пакет зі шприцами та знеболювальним, набив ліками кишені. Думав, що зможу допомогти комусь. Щоб було легше бігти, зняв боєкомплект, і лише тоді зрозумів, що наші відійшли.
Наскільки міг швидко пересуватися, помчав в бік Барвінкового. Перетинаючи балку, між звуків пострілів та вибухів почув дзижчання дрона якраз наді мною. Упав на землю і побачив перед собою міномет. Ми його «васильком» називали. Лежу. Спостерігаю. Метрів за 5 від мене, а там була м’яка мулиста земля, міни встрягли в драговиння, а мені особливої шкоди не принесли.
В той момент я навіть прочитав напис на мінах і секунд на 10 завмер, роблячи вигляд, що мене вбито. Дрон ще деякий час повисів наді мною і полетів далі в бік, куди я прямував. Я знову почав бігти, але недовго, бо метрів через 10 відчув поруч вибух, який збив мене з ніг, присипав землею і я відчув на губах солоний присмак…»
Сни, які рятували життя
Про солоний присмак на губах Іван розповів дивовижні речі. Виявляється, незадовго до того бою приснився чоловіку його покійний дід Іван Продан, який був настільки радий зустрічі з внуком, що поцілував його в уста, залишивши реальний солоний присмак у роті.
Військовий розповідає: «Я впевнений, що у мене є янголи-охоронці на небі – це дідусь і бабуся. Коли відчув після вибуху солоний присмак в роті, вирішив, що дід мене до себе забирає, і я помираю. Почав просити Бога зробити мене янголом-охоронцем для донечок. Але, як виявилось, всі скалки з міни полетіли в інший від мене бік.
Взагалі, такого не буває, я бачив воронку, де тоді втратив свідомість. Можливо, якраз покійний дід Іван мене врятував. Багато дивовижного відбулось в моїй долі, та й вижив я тому, що мене завжди хтось тримав за руку і начебто вів за собою, допомагаючи і даючи сили.
Можливо, дивно все це звучить, але так було. Я дуже люблю свої сни. І хоча я завжди усвідомлював, що вві сні до мене приходять мертві люди, але я їх не боявся».
Коли Іван вже був у полоні, а русня знущалась над українськими полоненими, морячи їх голодом і щодня б’ючи до втрати свідомості, відчуття голоду було присутнім завжди. І вві сні до чоловіка приходила його бабуся Стефанія. Іван, посміхаючись, каже: «Вона завжди бурчала, що я дуже худий і приносила смаколики, підгодовуючи мене. Як же я чекав на ці сни».
Ось і тоді, 1 квітня, коли чоловік знаходився на межі життя і смерті, його свідомість принесла рятувальний сон: небо затягнули хмари, небо прорізала блискавка, загримів грім і пішов рясний дощ. «Мені сниться, що мене водою заливає, і я нічого не можу зробити. Треба вставати, підніматися, – згадує Іван. – І я піднявся, почав вилазити з воронки, тримаючись за траву, побачив силует палаючого будинку і мені було все одно, що робиться навколо. На той час ворог вже проводив зачистку села. Я йшов, падав. Добрався до палаючого будинку. А коли його обходив, то десь за два двори стояли російські військові. Вони курили, розмовляли між собою. Я завмер в декількох метрах від них, але на мене не звернули уваги. А я кудись прямував, начебто мене вели, і нестерпно хотів пити. Не знаю, як я дістався заваленого входу у підвал, куди й звалився, як оклунок, і намацав пляшку з водою. Кришка розрізана була. Я втамував спрагу. Обмацав ще біля себе долівку і натрапив на банку, пальцями здер кришку і в ніс вдарив аромат малинового варення – це було неймовірно, запах бабусиного найсмачнішого в світі малинового варення. Під час сплеску адреналіну дуже хочеться солодкого, я випив пів банки і виліз з підвалу. Неподалік під відкритим небом я заснув. І то був цілющий міцний сон, під час якого мене ніхто не чіпав, хоча, нагадую, в селі йшла зачистка».
15 днів серед ворогів. Мала Комишуваха
Розбудили Івана автоматні черги. Так він повернувся в страшну реальність. Чоловік обдивився себе, щоб зрозуміти, що з його тілом. На ногах та руках були рвані рани, які кровили, але то несмертельно. Сусідній будинок був глиняним, ще до війни його залишили господарі, а в заваленому погрібничку був отвір, в який і заліз Іван, знайшовши в цьому завалі рятувальний сховок на 15 наступних діб. Він згадує: «Скажу відразу: якби мене не знайшли, я б міг там жити до цього часу».
Іноді Продан робив вилазки, спостерігав за переміщенням ворожих колон. Чекав, коли буде можливість вийти в тил, або ж дочекатися своїх. В нагоді стали знеболюючі, якими набив кишені, то почувався більш-менш нормально. Під час чергового походу в село за продуктами, адже в льохах залишалась консервація, а в порожніх будинках – огарки свічок і якась одежина, Іван знайшов книгу про життя дівчини Анастасії в тайзі, її добрі вчинки і вміння виживати у природних умовах. То його перебування в норі стало набагато легшим, коли поринав у читання. В одному з підвалів знайшов 4 сухпая, спальний мішок і «життя почало налагоджуватись».
«У мене було багато часу, біль знімали знеболювальні, і коли в голові ставало ясно, то я починав аналізувати своє життя, – згадує Іван. – Я згадував маму, яку зумів вивезти з Ізюму до того, як туди зайшли вороги, і мене гріла впевненість у її безпеці. А ще я точно знав, наскільки мої рідні хвилюються, не маючи від мене повідомлень. Я повинен жити!».
За ці дні, проведені серед ворогів, Продана двічі майже не вирахували. Вперше врятувала інтуїція. Він згадує: «Дощі припинилися, рани затягнулися. Сонце промінчиками б’є, я виліз зі свого сховку, сиджу, читаю книгу – один із найцікавіших розділів. І тут, начебто й не я, тупо закриваю книжку, піднімаюсь і роблю крок назад, в темряву. В ту ж секунду хтось заглядає у «мій двір» і кричить: «Валєра, заброшений дом, там нєт нікого. Я пошол дальше».
Вдруге мене ледве не викрили тоді, коли по сусідству заселився взвод десантників. Дощ, я зібрався виходити на охоту. Чую, під’їхала автівка і в двір забігають люди з ліхтарями. Нишпорять промінцями по стінах, а я за кутком стою. Кажуть: «Тут в прінципє сухой погрєб, можно вчєтвєром посєліться». Посвітили, але, на щастя, вирішили не заходити»
У Івана залишалось все менше часу. Він почав готуватись до виходу зі свого сховку. Роздобув штани зразка російської форми, а кітеля не було. Чоловік чекав, коли його «сусіди» повісять сушити форму, щоб можна було повністю одягнутися у ворожий однострій і втекти непомітним. Але не вийшло.
«Я тоді чергував цілу ніч, а під обід мене зморив сон, через марево якого я почув, що хтось розбирає завали, – каже чоловік, – Спав я в спальнику, закрившись з головою, то, не вилазячи з нього, відсунувся у дальній куток. Серцебиття посилювалося з кожною відсунутою вбік балкою. Прийняв рішення, що не намагатимусь вбивати ворога, бо сили не вистачить. Я його побачив першим – це був спокійний на вигляд дядько. Півтори хвилини я спостерігав за його діями, а потім він побачив мене. В його очах був такий страх! Потім він вискочив, а я за ним, бо розумів, що повернеться не сам та ще й гранату можуть кинути. Я рвонув в той бік, де, як мені здавалось, не було скупчення військових, ще й думка в голові майнула: «а може вдасться сховатися?».
Не вдалося. Івана збили з ніг, скрутили руки, почали бити, а над головою гомоніли: «нєсітє вєрьовку. нє нада, ламайтє рукі…»
В пеклі
Найстрашнішим в полоні була невідомість. Полонені не знали, коли закінчиться це жахіття. Рятували від повного розпачу один одного, бо кожному було для кого жити. Іван згадує: «Кацапи мене неодноразово знімали на камеру і я був цьому радий. Таким чином рідні могли дізнатися, що я живий. Мій батько росіянин, він жив, а може й зараз живе, у Бєлгороді. Я мріяв, що він побачить мене і зможе врятувати. Чіплявся за наймізернішу віру в спасіння. Разів по десять на день мене витягали з камери в Ізюмі, яку облаштували російські кати в одній із шкіл. Грозились розстріляти, постійно били, доки не втрачав свідомість, і кричали, що я «бєсполєзєн», бо не знаю, як звати командира і де моя частина знаходиться. А я й не знав. Під час допиту навіть жалкував, що не знав, а потім, коли рани переставили боліти, радів, що моя совість чиста».
В полоні треба було боротися за своє життя і вміти імпровізувати. Полоненим їжі фактично не давали, а ті подачки, які кидали в камеру, діставались тим, хто сильніший, адже серед ув’язнених не всі мали високоморальні людські якості. То вибудовували свої закони задля врегулювання порядку всередині камери.
СІЗО №2 та Донська колонія №1
Перша тюрма, куди потрапив Іван, – це СІЗО №2 в Осколі. Туди звезли всіх, кого полонили: маріупольські морпехи, азовці. В камерах знаходились по 4 чоловіки. Били в’язнів щодня. Тут утримували недовго, і коли перевозили до іншого місця, говорили: «Перевдягайтесь, речі Зеленському передасте. Ви їдете додому і не воюйте більше»…
Іскра надії згасла відразу, коли полонені почули гавкіт собак. Їх завантажили в потяг, яким довго кудись везли, а потім автозаками (спецавтомобіль для перевезення полонених) доставили у виправну колонію суворого режиму № 1 Тульської області, що розташована в місті Донський. Іван Продан каже: «Це найстрашніше місце на землі, стіни якого прикрашає німецька свастика. В корпусі для військовополонених нас було багато. На добу видавали 50 грам юшки, в якій плавало по три макаронини (рожки). В тій колонії я втратив 18 кг ваги. Били щодня. Спати давали двічі по дві години. У мене були ребра поламані, то побратими мене піднімали і клали. Доки вмостишся так, щоб не боліло, вже й підйом. Але ті мимолітні сни вливали в мене життя: покійна бабуся Стефанія годувала, донечки обіймали, дружина посміхалася, мама гладила по голові – і біль відступав».
З Тули полонених вивезли терміново, поспіхом. Чим знову зародили надію на обмін, але…ті самі казаки і собаки.
Чергове коло пекла
Як каже Іван, найстрашніше – це пережити прийомку в наступній колонії. В цей час полоненим показують, хто тут господар і кого треба слухати, придумуючи страшні катування. То у Продана, який пройшов вже дві таких прийомки, був план вискочити з автозака і розбити голову об щось тверде, втратити свідомість і, якщо пощастить, пройти всі ці знущання, без відчуттів. Але цього разу, мозок і тіло діяли не так, як раніше. Стало байдуже, що буде далі, і тіло все менше відчувало біль. Чоловік згадує: «Нас роздягнули. В кімнату, площею 4 на 4 метри, загнали чоловік 50. Руки примусили підняти над головою, щоб більше людей помістилось, голови – опустити вниз, а очі повинні були бути закритими. Я відкрив очі і побачив знайомі ноги, торс – поруч зі мною стояв Сергій Миколайович Кожушок, ми з ним в одній камері були. Він з-під Миколаєва, боєць 501 батальйону ЗСУ. Хороший дядько, йому 50 років. Я його називав Батя. Ми подивилися один одному в очі і посміхнулись. Коли хтось голову піднімав, нас били, а ребра в усіх були зламані, але ота зустріч викликала в нас обох панічеський напад сміху».
В цій тюрмі в камерах було по 10 осіб. Сергій Миколайович утримувався на тому ж поверсі, що й Іван, через дві камери, то чоловіки чули страждання один одного після допитів. «Били щодня, без вихідних. Я вже дивився на це професійно і вів себе так, щоб якомога менше отримати ударів по слабких місцях, – каже полонений, – Був у рашиків один звірський пунктик: побиття на факт приналежності людини до націоналістичних вподобань. Ставили на коліна і били по п’ятках, задаючи запитання. Одне запитання-один удар- одна відповідь. Мене вдарили по задниці, по ногах, по спині, на п’ятому ударі я зробив вигляд, що не реагую і від мене вже нічого не доб’єшся. Кат закричав: «Все. Вставай», а я як підірвався і побіг вперед, щоб він не зрозумів, що я ще маю сили. В тюрмі є правило: чим швидше ти рухаєшся, тим менше ударів отримуєш. Падати не можна. Заб’ють насмерть».
Обмін полонених
В камері з Іваном було троє побратимів з Тульської колонії. Одного з них, десантника Камінського Андрія з Луцька, за тиждень до обміну кудись забрали. Він надихав вірою хлопців, впевнено повторював, що треба триматися і чекати на обмін. Іван розповідає: «В одну камеру зігнали нас – 13 осіб. Що далі буде – ніхто не знав. Я думав, що то наступний етап. Надія на можливий обмін з’явилася тоді, коли нас автівками вивезли в аеропорт і посадили в літак. Потім ми летіли деякий час, доки супроводжуючий не згадав, що не зняли кіно. Літак приземлився, нас вивели, відзняли разом з генералами, дали по сухпайку і продовжували знімати, як ми розриваємо зубами ті пайки і жадібно жуємо суху їжу, бо нас добу не годували зовсім. Думаю, то був «красивий відос». Після цього фарсу посадили на інший борт, який приземлився в Бєлгороді. На голови нам одягли напівпрозорі мішки. Була команда «біжи прямо». І лише, коли я підбігав ближче і впізнав цивільний автобус, зрозумів, що нас обмінюють».
6 липня 2023 року на кордоні Сумської області здійснили обмін. Автобус зупинився. Супроводжуючі дали команду зняти мішки, розв’язали руки, наказали полоненим тримати голову між ногами. Іван згадує: «І тиша. Чуємо, що росіяни покинули автобус, сидимо, голови внизу, ще є страх, і лише через 10 хвилин почули довгоочікувані слова українською: «Підніміть голови, ви вже вдома». Побачили дядьку в бронежилеті з нашим прапором. А потім вийшли з автобусів. Я побачив тих, на кого нас міняли. Росіяни були ситі, у власній формі, дехто в окулярах – всі окуляри наших полонених відразу розбивали, а форму нас примусили відразу зняти, щодо їжі, я вже розказував. Вони нахабно дивились на нас – дистрофічно худих, з бігаючими очима, заляканих…
Знаєте, є такий психологічний феномен: коли людину довго тримають в ізоляції, при зустрічі з незнайомими людьми тобі здається, що ти їх давно знаєш. Я сів біля водія, який здався мені дуже знайомим, але, звісно, то було не так. Він привітав нас з поверненням і сказав: «Хлопчики, вже скоро рідних побачите. Вітаю з поверненням додому». І доки їхали, розповів мені, як вантажилися росіяни на обмін. Кричали водію: «откривай двєрь, шеф, я возлє тєбя сідєть буду». Їх не били, їх годували, їм не надягали мішки на голови і не забороняли піднімати очі, до них ставились, як до людей. А ми – ми були ніким, предметами, рабами, засобом для знущань».
На під’їзді до місця, де полонених зустрічали рідні, автобус зламався, їх пересадили в інший і Продан опинився крайнім на вихід. «Коли у вікно я побачив людей, їхню радість, то зрозумів, що той потік енергії мене відразу зіб’є з ніг, то пройшов по салону далі і спостерігав, як хлопці, виходячи з автобуса, падали на землю, цілували її. Я спостерігав за цим і стримано зумів перенести ці перші хвилини неймовірного щастя бути на рідній землі. Після звільнення через постійне голодування та адреналін ти відчуваєш неймовірну любов до кожного, кого бачиш. Я насолоджувався цим відчуттям єднання з цілим світом і не соромився про це казати людям», – каже Іван.
Відновлення після полону
Коли в сумській лікарні військових викупали і вручили смартфони, Іван розгубився, бо не міг визначитися, кому телефонувати, то набрав мамі свого побратима. Він розповідає: «Я пам’ятаю прізвища, імена багатьох хлопців, що були зі мною в полоні, їхні домашні адреси і номери телефонів їхніх рідних. То набрав номер мами Саші Бевзюка-Волошина і сказав: «Доброго дня, Ніно Романівно!». У відповідь почув: «Ваню, я знаю, що це ти. Слава Богу!». Тоді я зрозумів, що Сашу вже обміняли. У нього дуже боліли ноги в тюрмі. Пізніше дивився відео, як Мішка, його син, біжить до батька, а він йде назустріч і шкандибає. Забігаючи наперед, скажу, що їздив до Саші, щоб побачитися і поговорити, бо зрозуміти нас тим, хто не був в полоні, важко».
Потім було відновлення і санаторне лікування в Санжарах. Після 10 днів карантину дозволили приїхати рідним Івана. Він каже: «Я чекав цієї миті два роки. Спустився і побачив метрів за сто за решіткою свою сестричку Катюшу і донечок, дружину, маму і вітчима, брата. Бажання обійняти їх, помчати назустріч було нездоланним. Я навіть злякався його, сховався за куток і деякий час стояв, вгамовуючи емоції. Я знав, що повинен тримати себе в руках, бо їм дуже важко. Їх теж попередили, що не треба плакати. Ми зуміли не поранити один одного, а подарувати тільки радість довгоочікуваної зустрічі».
Три незабутніх дні провели рідні разом з Іваном. За цей короткий термін чоловік купив путівку в цей же санаторій тещі та молодшій донечці за гроші, виділені профспілкою його довоєнної роботи. З того часу на 15 днів його головним реабілітологом стала восьмирічна Арінка.
Під час санаторного лікування з колишнім полоненим працівники СБУ проводили роботу щодо пізнавання осіб, щоб з часом обміняти і їх.
Іван каже: «Кацапи виклали відео з моїм зверненням і мені присудили здачу в полон – 430 стаття ККУ. Жодна служба не висунула мені жодних звинувачень, окрім військової частини, яка повинна була передати справу в ДБР, для проведення досудового розслідування, але вони цього не зробили, то протягом семи місяців я не отримував заробітну плату. Віру в ЗСУ вбили, але я відновлюю її, бо знову в строю. Зараз вже проходжу службу в іншій військовій частині і бачу розуміння від командування».
Стосовно особистого життя Івана Продана, то воно теж змінилося. Дружина швидко перестала на нього чекати і знайшла долю в обіймах іншого чоловіка, а Іван наголошує: «Та я вдячний Богові, що вона не мучилась, коли не знала, що зі мною. Це ж дуже важко. Нехай і так, як склалося, аби їй добре було, а значить і моїм донечкам. Після повернення в Україну, дізнавшись, що сім’ю вже не склеїш, я почав спілкуватися з дівчиною з Дніпра – Дариною. Знаєте, я раніше – до полону, те, що відчуваю до Даші зараз, називав любов’ю, а зараз точно знаю – це справжнє кохання. Мені 34 роки, я військовий, захисник і я твердо вірю, що все буде добре. Маю на це надію, а вона мене ніколи не підводила».
Ірина ВОРОНКІНА
фото з особистого архіву Івана Продана
PS: Наразі Іван Продан одружився і готується далі воювати проти російської нечисті у Житомирському навчальному центрі.
Вітаємо молодят!
Матеріал підготовлено за підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України «Frontline Press».
TThis material has been prepared produced with support from the Swedish Media Publishers’ Association Tidningsutgivarna for Ukrainian frontline media as part of the National Union of Journalists of Ukraine’s ‘Frontline Press’ initiative.
