Зворотній зв’язок між редакцією та героями/героїнями статей наших журналістів – це міцний ланцюг сталості роботи засобу масової інформації. Вдесятеро міцнішим він є, коли до нас пишуть ті, хто сьогодні на передовій захищають рідну землю.
Ієромонах Юрій Скипчук, щоб помститися за друзів, взяв до рук зброю, знявши із себе всі зобов’язання монаха. В телефонній розмові до редакції він розповів про важкі будні захисників, які разом з ним воюють з московитами на Луганському напрямку. «російські недолюди на Великдень вбили мого побратима,- змахуючи сльози, яких вже не соромиться, каже Юрій. – Йому відірвало ноги, і він стік кров’ю. Рашисти вбивають нас у такий світлий день, то хіба вони люди? Моє серце болить за те, що влучають у цивільні об’єкти ракети і гинуть невинні люди, я слідкую за тим, що відбувається зараз на Харківщині. Так хочеться жити в мирі, розбудовувати Україну, дарувати людям любов. Я мрію повернутися в свій приход, але іноді здається, що та мрія нездійсненна. Природні катаклізми – то Божа воля, а війни – це справа рук людських, то вони страшніші, адже руйнують душі. Я хочу передати привіт всім жителям Близнюківщини і сказати, що ми не відступимо, а захищатимемо рідну землю до кінця».
Власне Юрія було поранено, але після короткотривалого лікування він знову повернувся у свою військову частину. У одному із населених пунктів, які захищав Скипчук, у ієромонаха відбулась зустріч з владикою, про яку він згадує з іскорками в очах. А ще військовий на псевдо Монах запрошує близнюківців в гості у Карпатські гори, де живе його мама Віра Юріївна, яка зберігає газету «Нове життя» з історією про її сина.
Багатодітний батько Василь Поковба зараз артилерист ЗСУ, він постійно вітає наш колектив зі святами та іноді розповідає про своє солдатське життя. Після поранення Василь теж вже повернувся у свою військову частину на Донецький напрямок. Чоловіка мотивує та підтримує велика родина та ще листи від коханої дружини, в яких вона часто пише вірші… «У нас багато подій в сім’ї. Каріна, Аліна та Сергій вже мають власні сім’ї. Більше того, у мене є вже онучки, то тішусь з того. Поруч з хорошим і біда прийшла, бо два місяці тому поховав маму. Я дуже сумую за домівкою, але обов’язок примушує воювати далі. Хто, як не ми?», – каже артилерист.
Ці чоловіки, як і інші захисники та захисниці, точно знають, що виконують свою величну місію – стоять на варті збереження рідної землі. Дякуємо за захист, дякуємо за зворотній зв’язок! Нехай вам вистачить витримки і сили, здоров’я та віри, щоб протистояти путінській орді!
Ірина ВОРОНКІНА
