Під час виїзду на передову журналістам «Нового життя» командування 25-тої окремої повітрянодесантної Січеславської бригади подарувало пам’ятну дошку, якою ми пишаємось і бережемо. Адже ця бригада у лютому-березні 2022 року зіграла важливу роль в затримці агресора і не допустила російські війська до нашої громади.
І ось один із військових, який зайшов до редакції у справах, побачив дошку і вигукнув: «Невже наші?». Звісно, ми зацікавились і познайомились з чоловіком, який наразі воює у складі 25 ДШВ.
Дмитро Віхтинський родом з Маріуполя. Зараз йому 39 років. З 22 лютого 2023 року він – військовий ЗСУ.
«Я пишаюсь тим, що служу в 25-тці, бо це славна бригада мужніх воїнів. На превеликий жаль, дуже багатьох побратимів я поховав, – каже Дмитро. – Страшний день 10 липня минулого року вкарбувався в мене вже назавжди, бо під час бою наша бригада зазнала значних втрат. Я водій-механік і мені доводилось евакуювати 300-их (поранених) і 200-их (загиблих). Різні ситуації за час служби були і найстрашніше, коли не встигаєш довезти поранених. Часто нас і по дорозі бомбили. Русня дронами засипає, а вони пропалюють автівку повністю. То життя не тільки людей, а й машин, на війні коротке».
До початку повномасштабного вторгнення московитів Дмитро, як і всі, жив мирним життям маріупольця, який обожнює своє місто. Закінчив 48 школу, потім механіко-металургійний технікум і пішов працювати на потужний завод «Азовсталь».
Військовий згадує: «Я на «Азовсталі» працював до 2012 року, потім був в охороні банків, а пізніше відкрив власний маленький бізнес. У мене є дружина Олена і вже десятирічний син Пилип. Хоча зареєстрували шлюб з Оленою лише в минулому році у Ізюмі, та хіба це має значення. Головне, вижити в цій війні».
У 2014-ому, коли московити вперше порушили кордони України, Дмитро разом з кумом пішов до військкомату, але їх не взяли, а відправили додому. А ось ранок 24 лютого 2022 року зустрів маріупольців ревом вибухів від смерчів та градів. Родина Віхтинських жила на окраїні міста, яку росіяни намагались захопити першочергово. Зібравшись, сім’я переїхала до друзів ближче до центру міста, але ця квартира була в будинку, розташованому біля «Азовсталі», то й там надовго затриматися змоги не було, адже постійні авіаудари ворога зносили все навколо.
«Ми в Маріуполі місяць прожили. Я навіть примудрявся виводити сина на прогулянку в час між обстрілами. Гуляли під аркою біля драмтеатру, – розповідає Дмитро. – А далі якось перебивалися в квартирі. В підвал не спускалися жодного разу, бо я бачив ті братські могили під зруйнованими будинками. Їжу роздавали поліцейські та азовці. Зв’язку не було і це найбільше дезорієнтувало. Ми не розуміли, хто контролює місто, що взагалі відбувається в Україні. Окраїну міста разом з нашим будинком зрівняли з землею. Через відсутність зв’язку ми не знали, що з нашими батьками. Коли Маріуполь майже зруйнували, лише тоді ми вирішили спробувати виїхати».
Найбільше Дмитро хвилювався за сина, але Пилип уважно слухав запевнення тата, що все буде добре, і вірив йому. Виїжджали з розбитого міста двома автівками. В одній – Дмитро з Оленою та Пилипом, а в іншій – дядько з тіткою, з якими дивом вдалось перетнутися. Про долю батьків Віхтинський не знав нічого протягом 6 місяців.
Він каже: «Доки дібралися до території, яку контролювали Збройні сили України, довелось пройти через 40 блокпостів. Найнеадекватнішими були кадирівці та кубанські козаки, які стояли на розвилці біля Бердянська. Перевіряли у нас ВСЕ, а якщо в телефонах знаходили якісь записи, фото чи відео, то розбивали девайси. Але то були дрібниці, бо часто на блокпостах розстрілювали людей».
У Вінниці автівка зламалась і, як сказав чоловік, то було правильно, бо ввічливіших і милосердніших людей, ніж вінничани, йому в житті не вдавалось зустріти. Маріупольцям допомогли, і вони поселились у містечку Тульчин. «Це тихе і красиве містечко, – каже військовий. – Тут живуть добрі, щирі люди, до внутрішньо переміщених осіб чудове ставлення. То син з дружиною там і залишилися. Та й я планую після закінчення війни повернутись туди, де тепер наш дім».
Варто додати, що батьки Дмитра змогли вийти на зв’язок лише тоді, коли окупанти видали їм телефонні картки, адже весь цей час залишались у Маріуполі. З часом військовому вдалось вивезти маму й тата, і зараз вони теж живуть у Вінницькій області. А воїн 25-ої Січеславської ДШВ Дмитро Віхтинський на псевдо ДімДімич захищає рідну землю від ординської навали московитів. В кінці розмови зізнається: «Знаєте, за півтора роки служби я набачився багато жахіть, але й це не стоїть поблизу того пекла, що пережив у рідному Маріуполі!».
До відома: З початку АТО бійці 25-тої окремої повітрянодесантної Січеславської бригади були залучені до несення служби на блокпостах поблизу Слов’янська, а також для оборони Луганського аеропорту. В 2014 році бійці бригади брали участь у звільненні Красного Лиману, у пошуково-ударних діях в напрямку Дебальцевого, Булавинського, Малоорлівки, Жданівки, Нижньої Кринки. В 2015 році брали участь у боях за Донецький аеропорт. З 2022 року бригада брала участь у визволенні Ізюма, у контрнаступі на Харківщині, а також визволяла лівий берег річки Оскіл та північно-західні райони Луганської області.
Оксана ГРАЧ
