Воля до життя Віктора Дикого

Якщо ви хочете дізнатися, що таке воля до життя, запитайте у Віктора Дикого. Залишившись без обох ніг, чоловік наполегливо тренується в спортивному таборі, щоб взяти участь у «Іграх нескорених»(міжнародні спортивні змагання в паралімпійському стилі), мріє пробігти марафон в 42 кілометри та мотивує всіх, хто втрачає надію.

В родині Диких Миколи та Валентини в селі Степовому Близнюківського району у 1979 році народився хлопчик Віктор. Він ріс слухняним та розумним на радість батькам, але щасливе дитинство закінчилося, коли від тяжкої хвороби померла мама, а першокласник залишився з татом. Чотири роки без маминої любові видалися нелегкими, але так вже склалася доля, що материнське тепло хлопчик отримав від Лідії Захарівни Іщенко з Садового, яка вже мала трьох дітей. Віктор почав навчатися у Садовській школі і завдяки легкому та доброму характеру швидко влився в колектив однолітків. Фізично розвинений хлопець з дитинства був закоханий у футбол та хокей, то його із задоволенням брали до команд з цих видів спорту. Після школи вступив до Слов’янського авіаційно-технічного училища, але через деякий час його призвали на строкову службу. Вже після армії закінчив технікум залізничного транспорту, одружився, став татком двох синів, працював диспетчером на залізниці у м. Лиман і одночасно навчався в Харківському університеті залізничного транспорту. Так би і котилося життя своїм протореним шляхом, якби не страшні події 2014 року, що сколихнули всю Україну. Відсиджуватися вдома, коли ворог захопив частину рідної держави, Віктор не міг, то пішов служити добровольцем в батальйон «Артемівськ». У лютому 2015 під час виходу з оточеного ворогами Дебальцево наш земляк отримав поранення, лікувався в госпіталі і ще довго не міг налаштуватися на мирне життя. Повернутися до повсякдення змусило народження молодшої донечки Вікторії.

До повномасштабного вторгнення московитів Віктор почав наполегливо займатися спортом, постійно вдосконалюючи свої досягнення. Здається, намагався находитись і набігатись на все життя. Він каже: «Коли я йшов воювати у 2014 році, страшенно боявся, що залишусь без ніг чи рук. Після поранення і повернення до мирного життя вирішив спробувати себе у «Іграх нескорених». З того часу мій світогляд змінився, адже поруч зі мною проявляли силу волі надзвичайні люди, в яких не було ніг та рук, які мали значні пошкодження тіла. Вони прийшли на «Ігри» не для перемоги у змаганнях, а для перемоги над собою і своїми фізичними можливостями. То вже у 2022 я взяв зброю до рук без зайвих страхів стосовно можливої інвалідності».

Початок повномасштабного вторгнення Віктор зустрів спокійно, бо здогадувався, що русня на початому не зупиниться. Батальйон «Артемівськ» був укомплектований, то Дикий разом з друзями-атошниками пішов служити туди, куди запропонували у військовому комісаріаті, – це був батальйон Національної гвардії «Донбас».

Взимку 2023 року батальйон вів бої під Кремінною. Віктор згадує: «Ми стояли за 150 метрів від кацапів. Зранку 26 грудня все було спокійно, я відніс до штабу рації і тепловізор на зарядку, назад на позиції приніс ящик з боєкомплектом. І вже був вільним після двогодинного чергування. З побратимами-земляками біля бліндажа пили каву, і в цей час прямо нам під ноги прилетіла міна. Мене відкинуло на окоп. Прийшовши до тями, підняв голову і зрозумів, що ніг у мене немає. Поглянув на годинник – 13.50, побачив метушню навколо, але до мене не підходили, то вирішив, що я найтяжчий і останнє, що бачу в своєму житті, – це ялинки. Через деякий час знову звів очі на годинник – 14.00. Я живий. І тоді до мене дійшло, що маю шанс вижити. Я почав звати на допомогу»…

Побратими наклали пораненому три турнікети, бо, окрім ніг, які трималися лише на шкірі, була сильно пошкоджена рука, викликали евакуаційну бригаду і відправили до Лиманського стабілізаційного пункту. Дикий розповідає: «Наша Оленка – бойова медикиня на псевдо Панда (https://www.nove.in.ua/2023/08/30/vidchaydushna-dopomoha-oleny-vriatuvala-zhyttia-ii-kokhanomu/) – робила необхідні медичні маніпуляції і постійно повторювала, що все буде добре. Я їй вірив і просив, щоб мене довезли до шпиталю живим, бо обіцяв доньці станцювати на її весіллі»…

 У Краматорському шпиталі військовому ампутували обидві ноги та перевезли на лікування у  Дніпро, де провели ще  одну операцію. «В Краматорську ампутували мені ноги по коліна, а протезів таких не буває, то запропонували підрізати вище, і я згодився. Вже тоді чітко розумів, що за будь-яку ціну навчусь ходити на протезах», – наголошує Віктор..

А далі почалась боротьба за повноцінне життя. У Львові військовий отримав механічні  протези за державною програмою і почав вчитись заново ходити. Його надійною підтримкою стала сім’я: сини, дружина і, звісно, маленька Вікторія. Їхня віра підсилювала силу волі чоловіка і, попри надзвичайний біль, він щодня робив зарядку, ставав на протези і продовжував вчитися ходити. А вві сні бігав, стрибав, танцював, носив дружину на руках, підкидав в небо донечку.

Віктор зміг досягти бажаного. Зараз він вміє ходити і продовжує тренування у спортзалі, але механічні протези не дозволяють вільно пересуватися. «На таких «ногах» неможливо переступити через бордюр, що вже казати про швидкий рух та втілення моєї мрії пробігти 42 кілометри марафону, – каже чоловік. – Хотілося б мати хороші функціональні електричні протези, але один коштує 2500 мільйона гривень, а це, звісно, непідйомна сума. То поки що живу, як є. В більшості випадків їжджу на візку. До слова, війна народила багато таких, як я, то, будь ласка, не треба дивитись на нас співчутливо чи намагатись вирвати візок з рук дружини, допомагаючи спустити візок з автобуса. Я попрошу, коли треба, бо в жодному разі не дозволю дружині тягатися зі мною, надриваючись. Приємно, коли люди, зустрівшись зі мною поглядом, просто прикладають руку до серця та кажуть «дякую!». Це не принижує, а додає сил».

Жити в Україні людині, яка не має ніг, важко, адже доступ до більшості соціальних послуг для таких українців просто недоступний. Наразі Віктор, який ще проходить реабілітацію, знімає житло у Києві, де разом з ним живуть дружина та донька Вікторія. Він «ходить» на тренування в спортивний зал поблизу дому та готується до виступу в «Іграх нескорених», де змагатиметься у стрільбі з лука. Нещодавно самостійно приїжджав до рідного села Садового.

З 1 по 3 червня відбудеться черговий етап «Ігор нескорених», які підтримують українських військовослужбовців та ветеранів на шляху до фізичного відновлення, психологічної реабілітації і соціальної інтеграції. А для героя цієї розповіді та багатьох інших, чиє тіло понівечила війна, стають поштовхом до бачення майбутнього.

Віктор Дикий каже: «Я обожнюю життя. Воно прекрасне і безцінне. Якщо доля дала нам – тим, хто пройшов пекло війни, можливість жити, то потрібно використати  цей шанс до кінця. Я зневажаю тих, хто здається і перестає боротися. Найдієвіша реабілітація – це ваша віра, любов рідних та спорт, які  повертають до звичайного життя, підвищують самооцінку, дають змогу подивитися на власне життя з іншого кута».

Ірина Воронкіна
Матеріал створено в рамках проєкту Українського кризового медіацентру
за підтримки Посольства США в Україні