Відчайдушна допомога Олени врятувала життя її коханому

Серед наших земляків Станіслав Сямтомов. Чоловік захищає рідну землю з 2018 року. На його рахунку бої в найспекотніших точках супротиву ворожій навалі. Зараз він бореться за своє життя, бо під час чергового обстрілу українських позицій у Луганській області Станіславу вибухом відірвало руку, а уламками зрешетило живіт.
Про героїзм наших воїнів можна розповідати безліч історій. Всі вони індивідуальні та показують наочно віражі людських доль. Стосовно близнюківця Станіслава, то війна подарувала йому кохання.

ВІН
Станіслав, позивний Сатана

Народився і виріс Сямтомов у Близнюках. З 2006 року працював у відділі охорони Первомайської виправної колонії. У 2014 – підписав контракт і пішов захищати Україну в лавах нацгвардійців. У 2017 перевівся в батальйон «Донбас». Стосовно особистого життя, то був одружений, має дорослого сина. Молодший брат Сергій, який теж захищає рідну землю, наразі поранений і проходить лікування.
За короткими біографічними даними чоловіка – важке життя військового.

Станіслав розповідає: «Життя – воно різне, і в кожного свій шлях. Я вважав за потрібне йти на захист рідної землі, бо ще у 2014 зрозумів, що антитерористичною операцією справа не закінчиться, а прийде час, коли московити спробують захопити всю Україну. У 2015 році був у нас майор, не хочу називати його прізвища, який замість того, щоб навчати нас бойовим діям та вмінню воювати, займався стройовою муштрою. Я йому неодноразово казав, що буде велика війна і треба готуватися до іншого, але він мені сміявся у вічі, не вірячи в такий страшний розвиток подій, який почав стрімко розгортатися 24 лютого минулого року.

Війна швидко вчить кмітливості і військовій майстерності. Хочеш жити – бери автомат і захищай.. себе, друзів, рідних, землю, де народився.

Я надивився на ворогів зблизька і точно можу сказати, що їхня боєздатність значно завищена. Звільняючи Ізюм, Куп’янськ, ми в біноклі бачили справжніх мобіків у кирзаках, куфайках та в касках зразка Другої світової війни. Лише в боях під Попасним ми побачили росіян в нормальних одностроях та з відповідною зброєю. В той же час я знаю своїх побратимів, українських хлопців та дівчат, які мотивовано воюють зі знанням справи і з непоборною мужністю. То в перемозі впевнений на всі сто відсотків».

ВОНА
Олена, позивний Панда

Олена родом з Чернігівщини. До війни жила у місті Першотравенськ Дніпропетровської області. Вона за фахом перукарка і в рідному місті мала власний салон. Мама двох дітей і…жінка, яка не терпить несправедливості. З 2018 року, пройшовши курси тактичної медицини, Олена записалася до добровольчого батальйону. «Я живу за принципом: якщо не я, то хто?». Як може бути інакше – не розумію. Сидіти вдома, коли гинуть люди, я не змогла. То підписала контракт і пішла служити. Маю двох дорослих синів. Обидва захищають рідну землю, і я пишаюсь їхнім вибором, хоча материнське серце, чесно кажучи, розривається на частини. Мені здається, коли я знаю, де вони знаходяться і що роблять, то зможу їх захистити. Фізично – ні, але силою думки – мабуть, можу», – посміхаючись каже Олена.
Про себе жінка розповідає скупо і чітко підбираючи слова. В кожному її виваженому вислові відчувається величезна сила волі і непохитна віра, позаздрити якій можуть чоловіки.

Старший син Олени Владислав танкіст. Він пройшов навчання в Німеччині і зараз служить навідником танку Leopard. У нього є дві донечки – Кіра та Марійка, які чекають на свого татка і красиву молоду бабусю. Молодший син Олександр, якщо можна так сказати, знаходився під крилом матері, бо воювали вони в одному батальйоні. Під Кремінною Сашка було поранено, але він вже повернувся до побратимів у свою частину.

За роки своєї служби на рахунку Панди сотні врятованих життів. Один із її побратимів каже: «Ми нашу Оленку на руках готові носити. Це надзвичайна жінка: красива, розумна, відчайдушна і віддана. Коли в боях поруч з нами Панда, ми не боїмося смерті, бо знаємо, що вона нас витягне і з пекла».

ВОНИ
Неромантичне кохання серед воєнного хаосу

В червні 2022 року батальйон «Донбас» виходив з кривавими боями із міста Гірське Сєвєродонецького району Луганської області. Саме в ці пекельні дні під обстрілами Станіслав Сямтомов і познайомився із санінструктором першої роти Оленою. «Тоді до нас приєдналася група із 10 осіб, серед яких і була моя Оленка, – згадує нацгвардієць. – Незвичайна вона і якась навіжена чи що. Не боялася нічого. Коли її допомога була потрібна, то зупинити її могла лише смерть. Поглянув я в ті зелені очі і пропав. Я не романтик, не вмію говорити красивих слів, але на неї погляну і спокійно на душі стає, попри те, що навколо ворог лютує, люди гинуть, земля під ногами рветься на шматки. На нас танк полював, а це ще те «задоволення». Нам вдалося відступити з Гірського, а наступного дня вже зімкнулося кільце навколо міста».

Олена з чарівною посмішкою розповідає про те доленосне знайомство так: «У мене важкий характер, але я ніколи не підведу побратимів. Чоловіки мене поважають, і я це знаю, але, мені здається, й побоюються. А Станіслав він якийсь інший. Дивився на мене задумливо синіми очима, начебто щось собі вирішував, а в мене від того погляду мурахи по шкірі повзали, як в молодості».

А потім доля розкидала закоханих в різні міста: Сямтомова – у Попасну, Олену – у Слов’янськ. Наважився освідчитися чоловік лише в кінці серпня перед тим, як їхній батальйон став частиною харківської операції. «Як відреагувала? – перепитує Станіслав. – Здається здивувалася, бо я загалом несміливий в питаннях романтики, а потім сказала, що їй треба подумати. Чесно кажучи, від цієї відповіді мене взагалі в жар кинуло, але по бісиках в її очах зрозумів, що відповідь буде позитивною. Вона сказала свою коронну фразу: ну ти встряг. Зі мною буде надійно, але спокійно точно не буде. Це було тверде «ТАК».
А далі бої за Балаклію, Ізюм, Куп’янськ і так до кінця 2022 року, але вже разом, як-то кажучи, прикриваючи спини один одного. У січні батальйон «Донбас» став на захист міста Кремінна.

Поранення

Другого березня 2023 року Кремінну вороги накривали градами так, що світу білого не було видно. Сатана і Панда працювали вдвох на евакуації. Отримавши повідомлення, вони їхали за пораненими. Заскочивши у бліндаж, щоб перечекати черговий обстріл, вирахували проміжок часу ймовірного затишшя, адже чули як зовсім поруч кричать від болю їхні побратими, до яких необхідно було дістатися, щоб надати допомогу та відвезти у безпечне місце. І тільки-но вийшли з укриття, як поруч зірвалося дві міни.

Олена розповідає: «Я побачила, як відкинуло вибуховою хвилею Стаса, почула його крик, оглянувши себе, зрозуміла, що теж поранена в ногу, руку та шию, з якої струмувала кров, зрозуміла, що маю ще й контузію. Недалеко від мене кричав мій чоловік, і я точно знала, що його поранення важчі. Поповзла. Вколола йому знеболювальне, не знаю як, але дотягнула до бліндажа. Наклала турнікет, бо його ліва рука була відірвана фактично повністю. Також зупинила кровотечу на нозі, де під коліном були вирвані м’язи, а ось з животом було складніше. Осколок перебив йому тазові кості та ще пошматував кишківник. По рації повідомила, що ми живі і чекала, підтримуючи Стаса, доки нас заберуть. Найбільше я боялася втратити свідомість, бо розуміла, що тоді не зможу витягнути його – загине, стікши кров’ю. Та й в самої почали німіти руки та все тіло».

«А я побачив два спалахи, – каже Станіслав, – Коли мене відкинуло, я відчув неймовірний біль. Але майже відразу біля мене з’явилася Олена. Вона щось кричала, однією рукою закривала шию, звідки цебеніла кров, а іншою схопила мене і почала тягнути в бліндаж. Турнікет накладала зубами. Робила все так вправно і чітко, що я навіть зміг подумки здивуватися, адже бачив, що й вона сильно поранена. А далі… я просив її мене застрелити. А Оленка обзивала мене дурненьким і просила триматися. До слова, мені здається я не втрачав свідомості. Пам’ятаю, що жалівся їй на біль в руці. Підняв праву руку, а в ній ліва вся в крові з шматками м’язів та шкіри. Було дивно те бачити».

Коли через 20 хвилин їх забрали з бліндажа, вони були живі, але ніхто не давав гарантії, що вистачить сил доїхати до шпиталю. Вони змогли витримати ще годину шляху бойовими розбитими дорогами. А далі…життя і кохання перемогли смерть.

У Олени під коліном вирвало м’язи, поранено руку, осколок пройшов в декількох міліметрах від сонної артерії і вийшов біля ключиці. Станіславу лікарі давали на життя лише 20%, бо його добряче пошматувало.

Весілля біля лікарняного ліжка

Протягом 12 днів поранені лежали у Дніпропетровській обласній клінічній лікарні ім. Мечникова, де їм робили першочергові операції. Олена швидше одужувала і щодня на інвалідному візку приїжджала до коханого, щоб просто потримати його за вцілілу руку, прошептати, як вона його любить і вірить в його витримку, бо ж він невід’ємна її частинка. Саме в Дніпрі лікарі помітили цих двох наречених і розповіли про них журналістам ТСН.

З часом військових перевели на лікування до Києва, і саме в столиці 4 липня Олена та Станіслав, підтримуючи один одного, бо стояти було невимовно важко, стали на весільний рушник.

До слова, ініціатором реєстрації шлюбу стала Олена. «Стас називав мене дружиною, а я його нареченим, бо так воно і було. Людям, які не знали нашої історії, то було дивно, тому я конкретно йому сказала: давай одружуватися! Цікаво, що він ще й сумнівався, – заливисто сміється жінка, – все посилався то на війну, то на поранення. Заяву подали, день та час нам призначили, і тут виявилося, що саме 4 липня запланована чергова операція у чоловіка. Нам пішли назустріч і перенесли операцію на наступний день».

Сьогодення та мрії про майбутнє

Життя триває. Олена вже на ногах. Вона поїхала в Слов’янськ оформляти відпустку. Планує повернутися на службу. Станіслав переніс близько 10 операцій. Він вже теж ходить, але попереду ще декілька хірургічних втручань і довгий період реабілітації. Чоловік каже: «Олена – мій янгол-охоронець. Я й так її люблю і поважаю, але зараз вона для мене найдорожча у світі людина, яка мотивує до життя і тягне за собою в нормальне русло побуту. Я знав про її героїчну роботу на фронті, про неймовірну мужність, бо характером вона сильніша за мене, але навіть не здогадувався, скільки на рахунку моєї дружини врятованих життів. Коли ми разом лежали в шпиталі у Дніпрі, а потім і в Києві, до Олени постійно приходили хлопці, які дякували за те, що вона витягла їх з поля бою, надавши першу невідкладну медичну допомогу. До слова, саме моя Оленка витягнула з-під обстрілів і Віктора Дикого, який народився і виріс в Садовому. Вона неймовірна жінка, то так ось вийшло, що війна зробила мені неоціненний подарунок. Правда, забрала здоров’я, але разом з дружиною ми все здолаємо».

У свою чергу Олена не дає можливості чоловіку впадати у розпач, а планує майбутнє, адже має мрію після перемоги відкрити власну справу, в якій без підтримки надійного плеча Станіслава не обійтися.

Ірина Воронкіна