Більшість жінок, які втратили чоловіків на війні, відмовляються від слова «вдова». Вони бояться, що цим поняттям закреслять спогади про своїх коханих, зрадять пам’ять про них. Вони просять називати їх дружинами загиблих військових. Для них важливо зберегти пам’ять про своїх чоловіків, розповісти про їхні вподобання, мрії та пригадати щасливі моменти разом.
ЛЮДМИЛА ШЕВЧЕНКО – дружина загиблого Михайла Шевченка, мама двох синів Олексія та Володимира.
28 лютого 2022 року на перехресті біля населеного пункту Циркуни був бій. Величезну колону ворожої техніки, яка прямувала на Харків, зупинили за наказом солдата 92 бригади 22 батальйону ЗСУ Михайла Шевченка семеро солдатів. Щоб покарати героїв, на місце їхнього базування скинули ДЕВ’ЯТЬ!!! ракет. Ніхто з хлопців не вижив.
Михайло Шевченко став першим янголом з Близнюківщини, який поповнив небесне військо захисників.
Людмила каже: «Після загибелі Міші я не живу, а існую. Тримають мене на цьому світі лише мої діти. Сили беру в тому, що мрію, як відчиняться двері і зайде до хати мій коханий. Я розумію, що цього не буде вже ніколи, але згадую його посмішку і останній телефонний дзвінок, до слова, саме 28 лютого, коли він мені сказав: «Люд, заради майбутнього наших синів я рватиму рашистів на шматки до останнього подиху. Кохаю тебе, бережи дітей». Я ж не розуміла тоді, що востаннє чую його голос».
За два роки життя без чоловіка Людмила Шевченко зробила безліч добрих справ. Вона підтримувала поранених, їздячи в шпиталі, закупляла дрони та автівки для військових тощо.
«Волонтерство мені давало сили, бо я розуміла, що повинна це робити задля пам’яті про Михайла, – наголошує дружина загиблого. – Час минає, діти ростуть, а рана в душі не затягується».
АННА КАШКОВАР – вже два роки як поховала свого чоловіка Костянтина, але з кожним днем туга за коханим стає все більшою і накриває з головою.
«Моєю підтримкою, надією, любов’ю та опорою залишається наш з Костею син Дмитро, – каже Анна. – Йому лише одинадцять, але він дорослий не по своїх роках».
Костянтин загинув 20 листопада під час виконання бойового завдання на західних околицях Бахмуту. Він є кавалером трьох орденів «За мужність» І, ІІ та ІІІ ступенів, але останній орден отримував вже його син. Забути рідну людину, з якою ти була щасливою, неможливо ніколи.
То довгими вечорами та безсонними ночами, коли в пам’яті зринають спогади, на листочок Аня виводить рядки, перемішані зі сльозами: Я так багато – не сказала, ти так багато- не почув… Тебе, Єдиного, землі віддавала, цілуючи холодну труну…Йшли люди. Рідні. Чужі… На коліна падали, несли квіти. Обличчя заплакані, сумні. Знали – не повернеться звідти…Ти пішов туди, де сонце прокидається в новому дні…А я, любий, вірити не хочу, що ти промінчиком всміхаєшся землі…Захищаючи нас, загинув.. Пішов як Герой України. Скажи, на кого сім’ю покинув серед руїн жахливої війни? Моя молитва була слабка в момент, коли ти відлітав. Втримати на землі тебе не змогла, і ти пішов до небесних лав. Ти – серця мого вічний стук, без тебе в самотності заблукала… Ти так багато – не почув, я так багато – не сказала…
«Я щодня прокидаюсь з думкою про Костю і лягаю з нею, – каже Анна. – Говорю з ним уві сні, розповідаю про кожен день без нього та про успіхи нашого сина. Діма росте схожим на свого батька не лише зовнішньо, а й поведінкою. Він став моїм захисником на землі. Дмитрик уважно слухає новини і намагається, наскільки може, долучатись до благодійних зборів на потреби ЗСУ. Життя триває, я розумію, але як жити без коханого – не знаю».
НАТАЛЯ НЕЧАЙ – дружина захисника Сергія. Вони уклали шлюб у досить зрілому віці. У обох є дорослі доньки і ще спільна восьмирічна Алінка. 12 березня 2022 року Сергія мобілізували. З того часу військовий шлях чоловіка був у протиповітряних силах, він воював у гарячих точках, але дружині не говорив, де знаходиться.
«Сергій дуже любив печені пиріжки, то я завжди йому та побратимам передавала їх, – каже Наталя. – Та й взагалі у мене біля дверей завжди валізи стоять готові з чистими речами для чоловіка. Більше того, вже поховала коханого, а сумки не розібрала, бо не можу повірити, що його вже немає з нами. Все здається, що ось він знову зробить сюрприз і неочікувано зайде в будинок».
І додає: «Ми не цінуємо життєвих дрібниць, і лише тоді, коли втрачаєш людину, розумієш їхню цінність. Зараз згадую, як Сергій неочікувано приїхав на свій день народження, а донька відкрила скарбничку, куди збирала гроші татові на подарунок, і ми з нею купили йому барсетку, про яку він мріяв. Сергій отримав з рук доньки той подарунок і вискочив надвір з повними сліз очима. Я ж розуміла, що для нього це не просто подарунок, а своєрідний оберіг».
22 липня цього року о 18.05 Сергій телефонував додому і домовився з дружиною вийти на зв’язок, як завжди о 8 ранку.
Наталя чекала дзвінка від чоловіка, але зателефонував його командир, повідомивши, що серце Сергія Нечая зупинилося.
Вже пізніше після розтину виявилось, що у нього були проблеми з серцем, але чоловік ніколи не скаржився. Наталя каже: «Мені вже потім його побратими розказали, що напередодні смерті Сергій казав, що печуть м’язи лівої руки, але ніхто не звернув на це увагу. Якби ж був у мене хоч один шанс із тисячі, щоб врятувати мого Сергійка, то я б ним скористалася, але …»
Як кричала Наталя, дізнавшись про смерть чоловіка, чула вся вулиця. Та й до цього часу вона не може проходити повз дошку пошани, звідки до неї з фотографії посміхається її доля, її щастя, її кохання.
«Мене підтримує донька Алінка. Я не знаю, де тільки вона бере ті дорослі слова, – змахує сльози Наталя. – Каже, щоб я не плакала, а то татові важко на тому світі. Ми часто ходимо на цвинтар, хоч я і розумію, що це неправильно. Кажуть, час лікує – ні, швидше навпаки. Стає все важче».
ТАЇСІЯ ПЛІШАН дружина Андрія Галкіна. Повномасштабне вторгнення вони зустріли у Краматорську. Чоловік відправив сім’ю до батьків дружини в Олександрівку Бурбулатівського старостату, а сам пішов у військкомат, бо залишатися вдома не міг в час, коли варто було захищати рідну землю.
Спочатку служив на Краматорському аеродромі, а потім перевівся у батальйон «Карпатська Січ».
Таїсія каже: «Андрій був неймовірно чуйною та щирою людиною, воїном та патріотом, який пишався тим, що захищає Україну в складі батальйону «Карпатська Січ». В день його смерті – 17 грудня 2023 року о 4.22 зупинився його годинник, переставши відраховувати хвилини життя дорогої мені людини. Я відчула, що сталось щось страшне, але вірити в це не хотіла…»
За рік підріс син Андрія, його продовження і головна підтримка мами. «Марку вже чотири роки, і мені здається, що зараз він почав більше відчувати втрату тата, – зазначає Таїсія. – Восьмого грудня минулого року Андрій, якому дали короткотривалу відпустку додому, наряджав із сином ялинку, було весело і радісно, бо наша сім’я була разом у рідній квартирі у Краматорську, а вже за декілька днів серце мого коханого зупинив ворожий постріл… З того часу моє життя втратило сенс, але заради сина я продовжую жити, а ще заради побратимів мого чоловіка, яким допомагаю, наскільки можу».
Вже після загибелі чоловіка Таїсії вручили його орден «За мужність» ІІІ ступеню. Вона каже: «Нагороди Андрія – це відзнака «Захиснику України», почесний нагрудний знак «Золотий Хрест», орден «За мужність» та ще медальйон-оберіг «Батьківське серце», який вручили Марку, – ми з сином зберігаємо, а іноді дістаємо їх з шухляди, щоб доторкнутися до металу, який є свідченням героїзму Андрія».
ТЕТЯНА ДЕРКАЧ дружина загиблого Григорія. Познайомились вони в інтернеті на сайті знайомств.
Тетяна згадує: «Я написала йому, що родом з Близнюків і за гороскопом Близнюки, а Гриша відповів, що це цікаво. З часом приїхав, побачились, закохались, почали жити разом. Я дуже хотіла народити дитину, але у нього був негативний резус крові, то нам сказали, що вагітність неможлива, але диво сталось, і в нашій сім’ї з’явилась Настя. Гриша був присутнім на пологах і дуже пишався донечкою».
Повномасштабне вторгнення росіян застало Деркача у Луцьку, де він на той час працював. Григорій поспішив у Близнюки до сім’ї, але довго всидіти вдома не зміг.
«Гриша сказав, що піде захищати нас, – каже Тетяна, – І пішов до військового комісаріату. Першого березня він вже був у складі батальйону тероборони. Воював відважно, а ми чекали його вдома. Коли дізнався, що моя старша донька Наталя завагітніла, безмежно радів. Все повторював, що стане чудовим дідом».
Загинув Григорій Деркач 6 січня 2024 року на кордоні Запорізької області, а похований був лише 13 березня. «Я пам’ятаю кожен день нашої розлуки, особливо останні розмови, – згадує дружина загиблого. – 4 січня взвод, де служив Григорій, закріпився на новому місці. 5 січня чоловік зателефонував і повідомив, що о 24.00 заступає на чергування. А зранку 6 січня вороги почали штурм. Доки прийшла підмога, всі військові загинули. Гриша лежав за 10 метрів від окопу…»
Тетяна знайшла свого коханого, який перестав виходити на зв’язок, але тіло ніяк не могли винести з поля бою. «Ті місяці до похорон були найважчими у моєму житті, – каже Тетяна. – Кожен мій ранок починався з листа командиру з проханням винести тіло Григорія і відправити додому. У відповідь чула одне й те ж: «Поки що це неможливо. Ділянка знаходиться під щільним обстрілом ворога».
А я існувала з однією думкою: як же він там лежить, і по ньому ходять?… Не зійти з розуму допомагали доньки і робота. Настя ще маленька, але вона розуміла, що в наш дім прийшла біда. А про Наталю й говорити годі. Вона любила вітчима і, будучи вагітною, все те, що відбувалось, відчувала дуже гостро».
13 березня чоловіка Тетяни поховали у Близнюках, а через 4 дні Наталя народила донечку Аделіну. То дідусем Григорію так і не судилося стати.
«Іноді мене запитують люди, як я можу посміхатися після такого? А що їм відповісти? – каже Тетяна. – Я живу заради доньок та онучки, мені треба працювати з клієнтами, бо для життя потрібні гроші, а про мої сльози знає подушка та стіни мого будинку, коли я залишаюсь на самоті. Григорія я поховала, а значить і його душа вже на небі, звідки він слідкує за нами і, впевнена, радіє моїй посмішці. А ось сльози, хочеться вірити, не бачить».
Наразі у Близнюківській громаді нараховується 87 загиблих воїнів, деякі з них не встигли створити сімей, а дружини тих, хто був одружений, у різному контексті повторюють одну й ту саму думку: їхні чоловіки обрали не власне життя разом зі своєю родиною, а наше з вами. Вони пішли боронити країну, та передусім її людей. Ціною їхнього життя маємо змогу жити ми.
Ірина ВОРОНКІНА
