“Рано-вранці 24 лютого 2022 року я вийшов на перекур, почув перші вибухи, а через декілька годин вже був у Харківському військкоматі. Черги на вулиці не було, а ось всередині – натовп, то подумав: значить, доля”, — згадує Давид Кольєв. Йому на той час було 18.
Відтоді життя юнака пішло зовсім іншим маршрутом. Через окопи, фронти, контузії, втрати, кохання, евакуації, штурми і, зрештою, через саму війну — до навчання у Національній академії Нацгвардії України.
Давид народився та виріс у багатодітній родині Кольєвих, які створили Дитячий будинок сімейного типу в селі Острівщина Близнюківської громади. То отримав патріотичне виховання, засноване на любові до ближнього та обов’язковій підтримці і допомозі тим, хто цього потребує. 👇https://www.nove.in.ua/2021/06/18/budynok-de-zhyve-dytiachyy-smikh/.
Тому рішення змалечку він приймав швидко та свідомо.
Давид пригадує, як перші обстріли накрили саме той район Харкова, де він працював охоронцем: “Я тоді подумав: мабуть, почалась велика війна, треба йти у воєнкомат, хоч подивитися, що там. Завели мене всередину, а там — півтори тисячі людей. Відстояв чергу, дали автомат”…
Наш земляк потрапив до 3017-ї бригади Національної гвардії України, підрозділу «Спартан». І з першого дня — в активний бій.
“Прийшов на службу без жодного досвіду, – каже Давид.- Зброю отримав, і вже через три години почався бій. Я після нічної зміни, доба без сну. Вирив свій перший окоп, влігся і…заснув. Зранку мене викопали зі снігу — кричать: вставай, пора. І от тільки я розбуркався — нас накрило касетами. Перші “трьохсоті”, перші “двохсоті”… З того моменту й почалася «весела» служба.”
Фото надав Давид
Бої у П’ятихатках, зачистки в Ольхівці, оборона Козачої Лопані, Макаров, Цупівка, Соснівка і ще безліч великих і маленьких населених пунктів. В одній із операцій група Кольєва потрапила в оточення: “Три дні ми сиділи в кільці. Потім з командиром і ще кількома хлопцями вирвалися. А коли виїжджали за боєприпасами в Золочів, почався артобстріл. У нашу автівку — пряме влучання. Нас перекинуло. Але Бог врятував, дивом залишились живі. Є відео, де ми вилазимо з того металу…”.
Фото надав Давид
На війні немає місця романтиці. У момент бою працює лише інстинкт виживання. Давид каже: «Ворог не прощає нерішучості, довгого обдумування та сентиментальності. Якщо не ти перший вистрелиш, то тебе однозначно вб’ють. Я воїн, тому знаю, що треба ліквідувати ціль. Випадки за роки моєї служби були різні. Одного разу ми з командиром роти намагались зайти в ліс, а нас уже чекали московити. Контакт був швидкий. Під’їхав наш БТР. Відстрілялися. Один “трьохсотий”.“
В одному з обстрілів Кольєв отримав поранення. “Ракета впала за 25 метрів. Мене хвилею відкинуло, наліз на штир стегном, – згадує захисник, – Але ні евакуації, ні медичної допомоги не просив. Перев’язали хлопці ногу, і я продовжив службу.”
Після боїв за Харківщину військову частину, де служив Давид, перекинули знову у найгарячішу точку бойових дій – Бахмут. Інтенсивність боїв, постійні обстріли, відсутність підкріплення.
“Ми воювали, не думаючи про відпочинок та їжу, бо ворог сунув хмарою і кацапів було неміряно багато, – згадує Давид. – Тоді я скинув кілограмів 15. Бували моменти — не їли тиждень. Стою біля побратима і питаю: ти коли востаннє їв? А він: не пам’ятаю. Кажу: пішли хоч щось знайдемо».
У безперервній фізичній та емоційній напрузі минали дні, тижні, місяці. Давид Кольєв навчився воювати і став універсальним воїном. Він засвоїв спеціальність бойового медика та мінометника. Боєць розповідає: “Зранку тривога, добре, коли о шостій, а не раніше, і бої тривають до ранку наступного дня. А ще вивозиш побратимів… і лікуєш… і окопи копаєш”.
Давид має звання сержанта, він очолив відділення і навіть навчав мінометній справі і новобранців, і офіцерів. Він каже: “На фронті немає авторитетів по віку. Там слухають того, хто знає. Я вмію, знаю і можу навчити, бо мій досвід – це справжній бій з ворогом. Нам давали ціль, ми виїжджали, знищували, повертались. Зараз можу сказати, що навчив багатьох – десять підрозділів моїх учнів. Цим я пишаюсь.”
Фото надала Давид
Не так давно Давид витягнув з поля бою побратима, який наступив на міну. «Це було в Удах, на кінній фермі, – каже Кольєв. – Він відійшов під дерево — і вибух. Відірвало ногу. Я надав допомогу, витягнув з прострілюваної зони. Немає різниці, яке звання у військового. На фронті є людина – і все. Зараз той чоловік живе. Одружився. Сина в мою честь назвав».
Серед пекла війни Давид зустрів Настю — волонтерку з Павлограда, яка допомагала їхній бригаді. Незабаром у закоханих буде весілля. Саме з Настею Давид завітав до редакції «Нового життя».
«Ми знайомі були давно. Маємо й багато спільних друзів. Якось так вийшло, що з кожною зустріччю все більше розуміли, що ми близькі один одному. Та й як не закохатися в такого бойового красеня? — усміхається Настя. – Зареєструвати шлюб плануємо 8 липня — у День родини. Якраз буде символічно.”
Після майже трьох років на фронті, Давид вирішив: час здобути освіту. Він каже: “Сидів у підвалі під обстрілом і думав: я вже повоював, а от в університеті так і не вчився. То після бою чи не відразу подав заявку в академію Нацгвардії. Думав, що набір вже відбувся і вступатиму лише через рік. А сталось вже дуже швидко. Ми ще були на позиції під Бахмутом, і мені кажуть — тебе терміново вивозять у Київ. За два дні — іспити, фізпідготовка, зарахування…» .
Наразі наш земляк вже закрив літню сесію і перейшов на другий курс академії.
Парадоксально, але Давид вважає, що війна дала йому більше позитивного досвіду, ніж негативного. Він каже: «Звісно, були втрати. Багато побратимів загинуло. У мене стався психічний зрив, коли під час евакуації цивільного вбили мого найкращого товариша на псевдо Смайлик. Тоді мене відправили на реабілітацію. Але й там, серед темряви думок, було світло – це моя Настя. Війна навчила мене бути відповідальним та швидкореагуючим бійцем, не забрала людяності, а, швидше, навчила дивитись на життя та людей, які мене оточують, по-іншому».
І додає: «Я не хочу, щоб інші пройшли той бойовий шлях, який випав на мою долю, але військові повинні бути готовими до найгіршого. Тому в першу чергу повинна бути мотивація. А зараз, на жаль, це проблема. У 2022-му ми пішли проти путінської орди з голими руками, але з шаленою впевненістю у власні сили. То у людей треба виховувати відповідальність за свою землю та бажання її захищати»…
Ця історія не про війну. Вона — про життя, попри війну. Давид Кольєв — не просто боєць. Він — символ покоління, яке свідомо зробило вибір і пройшло крізь вогонь. А тепер несе досвід далі: у навчання, нові покоління, майбутнє. “Життя триває. Треба просто не зупинятися». – резюмує Давид.
Ірина ВОРОНКІНА
