Завжди особливо хвилюючі миті — це коли до редакції заходять герої наших публікацій. Ті, про кого ми писали, чиї історії підтримували, надихали, змушували задуматися читачів. У такі хвилини розумієш: журналістика — це не просто тексти. Це живі долі, реальні люди, чиє життя іноді кардинально змінюється.
Нещодавно до нас завітав один із військових, про яких ми писали у липні 2022 року, – Анатолій Усиченко. Тоді він разом з Юрієм Максимівим, Леонідом Каленковим та Василем Поковбою — далекобійниками, які стали на захист України, — ділився своєю історією й планами на майбутнє. Усі четверо служили у складі батареї обслуговування гармат, залишаючись прикладом сміливості, вірності й внутрішньої сили.
Минуло більше трьох років, і приємно усвідомлювати: всі вони продовжують боронити Україну. Анатолій — один із тих, хто не зійшов зі шляху служіння рідній землі.
Він живе на Київщині, у місті Кагарлик. За фахом — технік-будівельник, але доля повела іншим шляхом. Як сам згадує: «У 1994 році я закінчив навчання, а кому моя професія тоді була потрібна? То став далекобійником. Так і працював до війни водієм міжнародних перевезень, об’їздив усю Прибалтику та росію. І запевняю: росіяни значно відрізняються від нас, українців. У них інші пріоритети, інший побут… Сьогодні вони вороги, які лізуть, як саранча, на нашу землю, і немає їм прощення. Не хочеться про них говорити зараз…»
Його слова — це сум за родиною, за простим, мирним життям, яке для наших захисників стало мрією: “У мене є дружина Наталія, двоє синів – Євген та Сашко. Батьки, слава Богу, живі. Це велика радість — мати змогу хоча б кілька хвилин на день поспілкуватися з рідними… Як закінчиться війна — одразу гайну додому і нікуди їздити не буду, мабуть, довго».
На жаль, ця мрія поки що не здійснилася — війна триває. За станом здоров’я Анатолія нині перевели в іншу бригаду, але він зберігає зв’язок із побратимами та продовжує служити.
Його візит до редакції ” Нового життя” став нагадуванням: наші герої — поруч. Вони живуть серед нас, захищають нас, повертаються на короткі хвилини, щоб знову вирушити туди, де найважче. І кожна така зустріч — це теплий доказ того, що слово має силу пам’ятати, підтримувати і бути поруч.
Ірина ВОРОНКІНА
