Він лежав у воронці, засипаний землею, з солоним присмаком на губах – і був певен, що помирає. Над ним гудів ворожий дрон, поруч вибухали міни, а в голові звучала лише одна молитва: «Боже, дай мені вижити заради дітей…». Іван Продан вижив. А його історія – свідчення того, що людська воля сильніша за війну.
«Перше, на що я звернув увагу, коли зрозумів, що нас обмінюють, – це відмінність російських полонених від нас, – наголосив Іван Продан. – Вони були у своїх військових формах, ситі, не биті й нахабні. Повна противага нам – дистрофічно худим, щодня битим, принижуваним і заляканим». Саме з цього розпочалась наша розмова із захисником, колишнім полоненим Іваном Проданом. Чоловік говорив спокійно, зважено, ніби знову розкладав своє життя по полицях. У кожному слові – пережите, зафіксоване, осмислене.
Все починається з народження
Народився Іван у селі Новогригорівка Донецької області. Коли хлопчик пішов до першого класу, багатодітна родина Проданів переїхала у мальовниче село Вербуватівка Дніпропетровської області. У чоловіка є дві сестри, молодший брат, мама, вітчим і батько, який живе у російському Бєлгороді, бо має іншу сім’ю. Щодо професії, то з дитинства Іван мріяв стати залізничником і вивчився на помічника машиніста.
У 2009 році – строкова служба у Нікопольському зенітно-ракетному полку. Повернувся, пішов на роботу на залізницю, одружився. Незабаром в молодій сім’ї народились дві донечки – Марія та Аріна…
Життя тривало, стосунки між подружжям ставали гіршими, то за два тижні до початку повномасштабного вторгнення московитів Іван вирішив піти з родини, щоб доньки не були свідками постійних сварок…
Серед побратимів. Початок війни
27 лютого 2022 року Іван Продан поїхав до ТЦК і того ж дня його записали до складу Новомосковської десантно-штурмової бригади «Гвардійськ».
Тиждень тривали збори, а потім на виконання завдань військову частину відправили у селище Близнюки Харківської області. Протягом 10 днів військові допомагали бійцям місцевої тероборони будувати окопні пункти по затримці ворога. Потім бригада передислокувалась у Барвінкове, щоб запобігти пересуванню ворога з боку Ізюма.
«Воювали в мінімальній комплектації, бо зброї не вистачало, – згадує Іван. – Робили партизанські виходи та штурми в районі Бражківки та Малої Комишувахи. Замінили 95 бригаду ЗСУ, яка вийшла на ротацію.
Згодом, після невдалих спроб взяття села Топольського Оскільської тергромади, російські війська здійснили наступ на наші позиції. Були знищені всі боєзапаси, і наші танки залишилися без снарядів.
А 31 березня сталось найстрашніше: авіаударом розтрощили систему зв’язку. Потім півдоби тривав артобстріл, а опівдні вороги пішли в атаку».
У захисників не було чим відбиватися, окрім особистої зброї. З боями і втратами, але щоб зберегти вцілілих людей, десантно-штурмова бригада змушена була відступити… Це було 1 квітня 2022 року.
Між вибухами, тишею і надією вижити
В цей день у Малій Комишувасі Іван Продан від вибуху міни отримав контузію. Паніка, хаос, відсутність зв’язку, постійний вогонь противника не додавали оптимізму.
Військовий згадує: «Я на деякий час втратив свідомість після вибуху міни, яка зірвалась поруч, і дезорієнтувався, бо не було зв’язку. Від своєї групи я відбився. Повернувся туди, де мав бути наш штаб. Забіг в церкву, думав, що там хтось є, бо побачив автомат, який підпирав двері. У відповідь на мої крики, чи є хто? – відчув тремтіння стін і всіх ікон, з яких визирали святі, – знову почався обстріл.
Я притьмом вискочив, побіг на обійстя поруч з церквою, де нещодавно в підвалі ховались мої побратими, але й там – порожньо. Побачив пакет зі шприцами та знеболювальним, автоматично набив ними кишені. Щоб було легше бігти, зняв боєкомплект, і лише тоді зрозумів, що наші відійшли, і я залишився сам»…
Останнє фото перед полоном
Іван почав пересуватися в бік Барвінкового настільки швидко, наскільки дозволяло побите і змучене тіло. Перетинаючи балку, між звуків пострілів та вибухів почув дзижчання дрона над головою. Упав на землю і побачив перед собою міномет. «Ми його «васильком» називали, – розповідає Продан. – Лежу. Спостерігаю. Метрів за 5 від мене, а там була м’яка мулиста земля, міни встрягли в драговиння, а мені особливої шкоди не принесли. Я навіть здивувався, що цілий. Зрозумів, що квадракоптер шукає живих, то на декілька секунд завмер, роблячи вигляд, що мене вбито. Дрон ще деякий час повисів наді мною і полетів далі.
Я знову побіг, але вже через 10 метрів відчув поруч вибух, який збив мене з ніг і присипав землею. Тоді я вперше відчув на губах солоний присмак…»
Сни, які рятували життя
Незадовго до бою приснився чоловіку його покійний дід Іван Продан, який був настільки радий зустрічі з внуком, що поцілував його в уста, залишивши реальний солоний присмак у роті.
Військовий розповідає: «Я впевнений, що у мене є янголи-охоронці на небі – це дідусь Іван і бабуся Стефанія. Коли відчув після вибуху отой присмак, вирішив, що дід мене до себе забирає, і я помираю. Почав просити Бога зробити мене янголом-охоронцем для донечок. Але, як виявилось, дідусь мене до тями повертав і оберігав».
Багато дивовижного відбулось в долі Івана Продана. Він вважає, що й вижив лише тому, що його «завжди хтось тримав за руку і начебто вів за собою, допомагаючи і даючи сили». Коли Іван вже був у полоні, вві сні до нього приходила бабуся Стефанія.
«Вона завжди бурчала, що я дуже худий і приносила смаколики, підгодовуючи мене. Можливо, дивно все це звучить, але так було, – каже чоловік.– Я дуже чекав на свої сни, відчував після них приплив сил. І хоча завжди усвідомлював, що вві сні до мене приходять мертві люди, я їх не боявся. Вони підтримували в мені іскорку життя».
Ось і тоді, 1 квітня, коли Іван знаходився на межі життя і смерті, його свідомість принесла рятувальний сон: небо затягнули хмари, небо прорізала блискавка, загримів грім і пішов рясний дощ.
«Мені сниться, що мене водою заливає і я нічого не можу зробити, але треба підніматися, – згадує Продан.– Зумів отямитися, почав вилазити з воронки, тримаючись за траву, побачив вдалині силует палаючого будинку, але мені було все одно, що робиться навколо.
Я йшов, падав, підіймався, повз. Добрався до палаючого будинку. А коли його обходив, то десь за два двори стояли російські військові. Вони курили, розмовляли між собою. Я завмер в декількох метрах від них, але, на моє щастя, на мене не звернули уваги.
На той час ворог вже проводив зачистку села. А я кудись прямував, начебто мене вели, і нестерпно хотів пити.
Не знаю, як я дістався заваленого входу у підвал, куди й звалився, як оклунок, і намацав банку з якоюсь консервацією. Зубами та нігтями відкрив кришку і відчув аромат малинового варення. Це було неймовірно – запах бабусиного найсмачнішого в світі малинового варення втрутився у фільм жахів, персонажем якого я був»…
Під час сплеску адреналіну завжди хочеться солодкого, то Іван відразу випив пів банки тієї густої ароматної смакоти. Стало легше, з останніх сил він виліз з підвалу і неподалік під відкритим небом міцно заснув. «То був цілющий сон, під час якого мене ніхто не чіпав, хоча в Малій Комишувасі йшла зачистка, лунали постріли, гула артилерія, двигтіла земля, а я спокійно спав, як дитя», – каже захисник.
15 діб в тилу у ворога. Мала Комишуваха
Розбудили Івана гучні автоматні черги, під звук яких він повернувся у страшну реальність. Чоловік обдивився себе, щоб зрозуміти, що з його тілом. На ногах та руках рвані рани, які кровили і боліли, але в цілому стан був нормальним. Неподалік побачив глиняний будинок. Його ще до війни залишили господарі, а в заваленому погрібничку виднівся отвір, в який і заліз військовий, знайшовши в цьому завалі рятувальний сховок на 15 наступних діб. Він згадує: «Скажу відразу: якби мене не знайшли, я б міг там жити до цього часу».
Продан робив вилазки, спостерігав за переміщенням ворожих колон. Чекав, коли буде можливість вийти в тил або ж дочекатися своїх. В нагоді стали знеболюючі, якими набив кишені в перший день, коли відстав від батальйону, то фізично почувався непогано.
Під час чергового походу в село за продуктами, адже в льохах залишалась консервація, а в порожніх будинках – огарки свічок і якась одежина, Іван знайшов цікаву книгу, то його перебування в норі стало набагато легшим, коли поринав у читання. В одному з підвалів знайшов 4 сухпая, спальний мішок і життя в підпіллі почало налагоджуватись.
«У мене було багато вільного часу, біль знімали медикаменти. Коли в голові ставало ясно, я починав аналізувати своє життя, – говорить Іван.– Я згадував маму, яку зумів вивезти з Ізюму до того, як туди зайшли росіяни, і мене гріла впевненість у її безпеці. А ще я точно знав, що повинен вижити, бо мої рідні хвилюються за мене»
За час, проведений під носом у ворогів, Продана двічі майже вирахували. Вперше врятувала інтуїція. Він згадує: «Дощі припинилися, рани затягнулися. Сонце промінчиками б’є, я виліз зі свого сховку, сиджу, читаю книгу – один із найцікавіших розділів. І тут, начебто й не я, тупо закриваю книжку, піднімаюсь і роблю крок назад, в темряву. В ту ж секунду хтось заглядає у «мій двір» і кричить: «Валєра, заброшений дом, там нєт нікого. Я пошол дальше»».
Вдруге ледве не викрили тоді, коли по сусідству заселився взвод російських десантників. «Йшов дощ, я зібрався виходити на пошуки їжі. Чую, під’їхала автівка, в двір забігають люди з ліхтарями. Нишпорять промінцями по стінах, а я ось поруч з ними, затамував подих і за кутком стою. Кажуть: «Тут в прінципє сухой погрєб, можно вчєтвєром посєліцца». Посвітили ліхтариком, але, на щастя, вирішили не заходити», – посміхається Продан.
Час йшов, наші війська не повертались, то заручник обставин почав готуватись до виходу зі свого сховку. Роздобув штани зразка російської форми, а ось кітеля не було. Чоловік чекав, коли його «сусіди» повісять сушити форму, щоб можна було повністю одягнутися у ворожий однострій і втекти непомітним. Але не вийшло.
«В той день я інтуїтивно відчував загрозу більшу, ніж завжди, – згадує Іван. – Чергував цілу ніч, а під обід мене зморив сон, через марево якого я почув, що хтось розбирає завали. Спав я в спальнику, закрившись з головою, то, не вилазячи з нього, відсунувся у дальній куток. Серцебиття посилювалося з кожною відсунутою вбік балкою. Прийняв рішення, що не намагатимусь вбивати ворога, бо сили не вистачить.
Росіянина я побачив першим – це був спокійний на вигляд дядько. Півтори хвилини я спостерігав за його діями, а потім він побачив мене. В його очах був такий страх! Потім він вискочив, а я за ним, бо розумів, що повернеться не сам та ще й гранату можуть кинути. Я рвонув в той бік, де, як мені здавалось, не було скупчення військових, ще й думка в голові майнула: «а може вдасться сховатися?»… Не вдалося!“
В полоні
Івана збили з ніг, скрутили руки, почали бити, а над головою гомоніли: «нєсітє вєрьовку. нє нада, ламайтє рукі…» Так він потрапив у російський полон, де, як наголошує, найстрашнішою була невідомість.
«Де я знаходжусь, чого очікувати далі – я не знав, – згадує полонений.– Мене неодноразово знімали на камеру і я, як не дивно це звучить, був цьому радий. Таким чином рідні могли дізнатися, що я живий. Мій батько росіянин, він жив, а може й зараз живе, у Бєлгороді. Я мріяв, що він побачить мене і зможе врятувати. Чіплявся за наймізернішу віру в спасіння. Разів по десять на день конвоїри мене витягали з камери в Ізюмі, яку облаштували в одній із шкіл. Грозились розстріляти, постійно били, доки не втрачав свідомість, і кричали, що я «бєсполєзєн», бо не знаю, як звати командира і де знаходиться моя частина. А я й не знав. Під час допиту навіть жалкував, що не знав, а потім, коли рани переставали боліти, радів, що моя совість чиста».
В полоні треба було боротися за своє життя і вміти імпровізувати. Полоненим їжі фактично не давали, а подачки, які кидали в камеру, діставались тим, хто сильніший, адже серед ув’язнених не всі мали високоморальні людські якості. То вибудовували свої закони задля врегулювання порядку всередині камери.
Російські колонії. Пекельні тюремні етапи
Перша тюрма, куди потрапив Іван, – це СІЗО №2 в Осколі. Туди звезли всіх, кого полонили: маріупольські морпіхи, азовці. В камерах перебувало по четверо чоловіків. Били в’язнів щодня. Тут утримували недовго, і коли готували до перевезення в іншу тюрму, говорили: «Пєрєодєвайтєсь, вєщі Зєлєнскому пєрєдадітє. Ви домой єдєтє і нє воюйтє больше»… У полонених з’явилась надія, але вона згасла відразу, коли їх вивели з бараків під гавкіт собак, завантажили в потяг, яким довго кудись везли, а потім автозаками (спецавтомобіль для перевезення бранців) доставили у виправну колонію суворого режиму № 1 Тульської області, що розташована в місті Донський.
Іван Продан каже: «Це найстрашніше місце на землі, стіни якого прикрашає німецька свастика. В корпусі для військовополонених нас було багато. На добу видавали лише 50 грамів теплої води, в якій плавало по три макаронини. Били щодня. Спати давали двічі по дві години. У мене були ребра поламані, то побратими мене піднімали і клали горизонтально. Доки вмостишся так, щоб не боліло, вже й підйом. Але мимолітні сни вливали в мене життя: покійна бабуся Стефанія годувала, донечки обіймали, дружина посміхалася, мама гладила по голові – і біль відступав».
З Тули полонених вивезли терміново, поспіхом. Чим знову зародили надію на обмін, але…ті самі собаки і зліші від них – казаки. Як каже Іван, знову повезли у страшну невідомість, в якій найтяжче – пережити прийомку. В цей час в’язням показують, хто тут господар і кого треба слухати, придумуючи страшні катування. То у Продана, який пройшов вже дві таких прийомки, був план вискочити з автозака і розбити голову об щось тверде, втратити свідомість і, якщо пощастить, пройти всі ці знущання без відчуттів. Але цього разу, мозок і тіло діяли не так, як раніше. Стало байдуже, що буде далі, і тіло майже перестало відчувати біль.
«Нас роздягнули. В кімнату, площею 4 на 4 метри, загнали чоловік 50, – згадує полонений. – Руки примусили підняти над головою, щоб більше людей помістилось, голови – опустити вниз, а очі повинні були бути закритими. Я відкрив очі і побачив знайомі ноги, торс – поруч зі мною стояв Сергій Миколайович Кожушок, ми з ним в одній камері були до перевезення. Він з-під Миколаєва, боєць 501 батальйону ЗСУ. Хороший дядько, йому 50 років. Я його називав Батя. Ми подивилися один одному в очі і посміхнулись. Коли хтось голову піднімав, нас били, а ребра ж зламані, то біль був пекельним, але ота зустріч викликала в мене і Баті панічний напад сміху».
В цій тюрмі в камерах було по десятеро осіб. Кожушок утримувався на тому ж поверсі, що й Продан, через дві камери, то чоловіки чули страждання один одного після допитів. «Били щодня, без вихідних. Я вже дивився на це «професійно» і поводив себе так, щоб якомога менше отримати ударів по слабких місцях, – каже Іван. – Був у росіян один звірський пунктик: побиття на факт приналежності людини до націоналістичних вподобань. Ставили на коліна і били по п’ятках, задаючи запитання. Одне запитання-один удар-одна відповідь. Мене вдарили по сідницях, по ногах, по спині, і на п’ятому ударі я зробив вигляд, що не реагую і від мене вже нічого не доб’єшся. Кат закричав: «Всьо. Вставай». Загалом людина падала і її били ще більше, а я як підірвався і побіг вперед, щоб він не зрозумів, що я ще маю сили. В російських тюрмах є правило: чим швидше ти рухаєшся, тим менше ударів отримуєш. Падати не можна. Заб’ють насмерть».
В камері з Іваном Проданом було троє побратимів з Тульської колонії. Одного з них, десантника Камінського Андрія з Луцька, за тиждень до обміну невідомо куди забрали. Він надихав вірою хлопців, впевнено повторював, що треба триматися і чекати на обмін. То була важка втрата для його сокамерників. І коли Андрія забрали, зневіра накрила всіх.
Довгоочікуваний обмін полоненими
Здавалось, що надія на порятунок зникла назавжди, але одного разу 13 військовополонених зігнали в одну камеру. Що далі буде – ніхто не знав.
«Я думав, що то наступний етап. І знову прийомка, катування, які я вже не витримаю, – говорить Іван.- Однак, надія на можливий обмін з’явилася тоді, коли нас автівками вивезли в аеропорт і посадили в літак. Потім ми летіли деякий час, доки супроводжуючий не згадав, що не зняли «кіно». Літак приземлився, нас вивели, відзняли разом з генералами, дали по сухпайку і продовжували знімати, як ми розриваємо зубами ті пайки і жадібно жуємо суху їжу, бо нас добу не годували зовсім. Думаю, то був «красивий відос». Після цього фарсу посадили на інший борт, який приземлився в Бєлгороді. На голови нам одягли напівпрозорі мішки. Була команда «біжи прямо».
І лише, коли я підбігав ближче і впізнав цивільний автобус, зрозумів, що нас обмінюють».
Обмін українських полонених на російських за схемою «45 на 45» відбувся 6 липня 2023 року на кордоні Сумської області. Автобус з в’язнями, серед яких був і Іван, зупинився. Супроводжуючі конвоїри дали полоненим команду зняти мішки, розв’язали руки, наказали тримати голову між ногами.
Іван згадує: «На мозок давила тиша. Чуємо, що росіяни вийшли з автобуса, сидимо, голови внизу, ще є страх, бо боїшся в черговий раз потрапити на етап, а не додому. Лише через 10 страшенно довгих хвилин почули довгоочікувані слова рідною українською мовою: «Підніміть голови, ви вже вдома».
Спершу мій погляд впіймав дядька в бронежилеті, на якому була наліпка з нашим прапором. Надія почала так стрімко розростатися всередині, що я злякався. А потім ми вийшли з автобусів, і я побачив тих, на кого нас міняли. Росіяни були ситі, чисті, самовпевнені, у власній формі, дехто в окулярах. Це дуже вразило, бо окуляри українських полонених відразу розбивали, а військову форму відбирали, щодо їжі – я вже розказував. Росіяни нахабно і зверхньо дивились на нас – дистрофічно худих, з бігаючими очима, заляканих»…
Є такий психологічний феномен: коли людину довго тримають в ізоляції, при зустрічі з незнайомими людьми здається, що ти їх давно знаєш і вони тобі фактично рідні. Так було і в Івана: « Я сів біля водія, який здався мені дуже знайомим, але, звісно, то було не так. Він привітав нас з поверненням і сказав: «Хлопчики, вже скоро рідних побачите. Вітаю з поверненням додому». І доки їхали, розповів мені, як вантажилися на обмін наші вороги. Кричали водію: «откривай двєрь, шеф, я возлє тєбя сідєть буду». Їх не били, їх годували, їм не надягали мішки на голови і не забороняли піднімати очі, до них ставились, як до людей. А ми – ми в полоні були ніким, предметами, рабами, засобом для знущань».
Вдома. Перший телефонний дзвінок
На під’їзді до місця, де полонених зустрічали рідні, автобус зламався, їх пересадили в інший, і Продан опинився крайнім на вихід.
«Коли у вікно я побачив людей, їхню радість, то зрозумів, що той потік енергії мене відразу зіб’є з ніг, і я не витримаю. Тому пройшов по салону далі і спостерігав, як хлопці, виходячи з автобуса, падали на землю, цілували її. Мені вдалось стримано перенести перші хвилини неймовірного щастя бути на рідній землі.
Після звільнення через постійне голодування та адреналін ти відчуваєш неймовірну любов до кожного, кого бачиш. Я насолоджувався цим відчуттям єднання з цілим світом і не соромився про це казати людям. Зараз розумію, наскільки дивним це здавалось збоку», – каже Іван.
В сумській лікарні звільненим дали змогу привести себе в порядок і вручили смартфони. Іван розгубився, бо не міг визначитися, кому телефонувати в першу чергу.
Він розповідає: «Я пам’ятаю прізвища, імена багатьох хлопців, що були зі мною в полоні, їхні домашні адреси і номери телефонів їхніх рідних. Навіть не знаю чому тоді набрав номер мами Саші Бевзюка-Волошина і сказав: «Доброго дня, Ніно Романівно!». У відповідь почув: «Ваню, я знаю, що це ти. Слава Богу!». Тоді я зрозумів, що Сашу вже обміняли. У нього дуже боліли ноги в тюрмі…Пізніше я дивився відео, як Михайлик, його син, біжить до батька, а він йде назустріч і шкандибає. Забігаючи наперед, скажу, що їздив до Саші, щоб побачитися і поговорити, бо зрозуміти нас тим, хто не був в полоні, важко».
Повернення до життя
Потім було відновлення і санаторне лікування в Санжарах. Після десятиденного карантину дозволили приїхати рідним Івана.
Він каже: «Я чекав цієї миті два роки. Спустився і побачив метрів за сто за решіткою свою сестричку Катюшу і донечок, дружину, маму і вітчима, брата. Бажання обійняти їх, помчати назустріч було нездоланним. Я не міг себе опанувати, тому сховався за куток і деякий час стояв, вгамовуючи емоції. Знав, що повинен тримати себе в руках, бо їм дуже важко, адже вони хвилювались за мене. Їх теж попередили, що не треба плакати…
Ми зуміли не поранити один одного, а подарувати тільки радість довгоочікуваної зустрічі».
Три незабутніх дні провели рідні разом з Іваном. За цей короткий термін чоловік купив путівку в цей же санаторій тещі та молодшій донечці за гроші, виділені профспілкою його довоєнної роботи. З того часу на 15 днів його головним реабілітологом стала маленька Арінка.
Під час санаторного лікування з колишнім полоненим працівники СБУ проводили роботу щодо пізнавання осіб, щоб з часом обміняти і їх.
Іван говорить: «Кацапи виклали відео з моїм зверненням і мені присудили здачу в полон – 430 стаття Кримінального кодексу України. Жодна служба не висунула мені звинувачень, окрім рідної військової частини, яка повинна була передати справу в ДБР для проведення досудового розслідування, але вони цього не зробили, то протягом семи місяців я не отримував заробітну плату. Віру в Збройні сили України та справедливість командування у мені вбили, але я відновлюю її, бо знову в строю. Через рік після звільнення повернувся на фронт, правда, вже в іншу військову частину. Тут я знову зустрів мужніх людей, побратимів і відчув розуміння від командування».
Стосовно особистого життя Івана Продана, то воно теж змінилося. Дружина швидко перестала на нього чекати і знайшла долю в обіймах іншого чоловіка, але Іван не тримає на неї зла: «Та я вдячний Богові, що вона не мучилась, коли не знала, що зі мною. Це ж дуже важко. Нехай і так, як склалося, аби їй добре було, а значить і моїм донечкам».
Сьогодення
Зрозумівши, що сім’ю вже не склеїш, Іван почав спілкуватися з дівчиною з Дніпра – Дариною. З часом вони одружились і вже мають донечку Віру.
«В кінці 2024 року я звільнився з армії назовсім і тепер живу мирним життям у Збаражі, працюю на цукровому заводі, – розповідає Іван. – Моя сім’я – це мій захист та душевна рівновага, яку я бережу. Донечку назвали Вірою, бо це символічне ім’я, а її хрещеним батьком став мій побратим, з яким були в полоні, Олександр Бевзюк-Волошин».
За першої ж можливості Іван відвідав могили дідуся Івана та бабусі Стефанії. Вони вже не приходять вві сні до свого онука, бо він дбає про своє ментальне здоров’я і вчиться не повертатись думками в часи та події, які довелось пережити.
«Ніде правди діти, до цього часу боюсь потонути в емоціях, – зізнається колишній військовополонений. – Тому й раджу побратимам та тим, хто втрачав близьких та рідних, не зациклюватись на втратах і своєму горі, а жити далі. Звісно, важко знайти рівновагу, але, повірте, доля обов’язково дасть вам людину, яка підтримає і стане вашим всесвітом».
Івану Продану 35 років, він патріот, який пройшов пекло полону, але не зламався, знайшов справжнє кохання і зберіг віру в краще. «Я впевнений, що все буде добре, – резюмує герой цієї розповіді. – Маю на це надію, а вона мене ніколи не підводила».
Ірина ВОРОНКІНА
Фото з особистого архіву Івана Продана
