У Близнюківській громаді аграрії працюють так, ніби кожен день – вирішальний. Бо так і є. Тут трактори часто зупиняються не через поломку, а через сигнал тривоги, а посівна та збиральна кампанії більше нагадують військову операцію, ніж звичний сезонний цикл. Але попри обстріли, заміновані поля і економічний тиск, саме ці люди тримають один із найважливіших тилових фронтів – продовольчий.
Кабінет директора ТОВ «Колос» Андрія Воронкіна – це робочий стіл, документи, карта полів, телефон, який не замовкає. За вікном – звичайний спокійний березневий день, але цей спокій досить оманливий. Всього за 38 кілометрів фронт. Тут про війну не говорять як про новину – тут у ній живуть і працюють. «Ми будуємо плани посівної як бойові операції: хто виїжджає… коли безпечніше працювати… які засоби беремо із собою…», – говорить Андрій Воронкін, і в його голосі лише констатація реальності.
До повномасштабного вторгнення підприємство мало зовсім інші плани. 2019–2021 роки були періодом розвитку, експериментів, пошуку нових культур. «Колос» вирощував нут, амарант, квасолю, фахівці пробували різні підходи, будували стратегії. Але лютий 2022 року все змінив. «Нам вдалося зберегти колектив, – зазначає керівник. – Жоден працівник не виїхав за межі громади. Троє пішли до Збройних сил, інші – на роботу в поле». І саме у 2022-ому почалося те, що в сільгоппідприємстві називають не розширенням, а відповідальністю. Земля, яку покинули інші господарства через обстріли, почала переходити під обробіток «Колосу».
«На території Барвінківської, Балаклійської, Великобурлуцької громад були поля, які могли перетворитися на пустку, – говорить Андрій Воронкін. – Ми підібрали ці землі, щоб вони не заростали бур’янами. Але разом із ними отримали й тисячі гектарів замінованих територій». У піковий момент підприємство обробляло до 25 тисяч гектарів. З них близько 10 тисяч – потенційно небезпечні. Кожен виїзд в поле – перевірка нервів на міцність. «Перед тим, як почати обробіток землі, потрібно зібрати залишки БПЛА, викликати фахівців, перевірити територію. І лише після всіх цих дій можна починати роботу. Сьогодні площі обробітку зменшили до 4 тисяч гектарів. Не через кризу, а через прагнення працювати безпечніше»,- пояснює Воронкін.
На столі директора – зведення по посівній. Вона вже триває. Частину робіт виконано,але головний цикл – попереду. І проведення весняно-польової кампанії залежить не лише від погоди. «Ми вже посіяли ярий горох, продовжуємо сіяти яру пшеницю. Паралельно підживлюємо озимі. Там, де є волога, – працюємо, – каже керівник товариства. – Цьогорічна зима була складною. Морози й крижана кірка пошкодили озимі посіви. Фактично знищено вегетативну масу озимої пшениці, але зараз вже бачимо відновлення – поля починають зеленіти».
Війна змінила навіть підхід до вибору посівних культур. Якщо раніше могли дозволити собі експерименти, то тепер усе підпорядковано виживанню. «Зараз не час для експериментів. Ми обираємо те, що дає гарантований результат – пшеницю і соняшник», – пояснює Воронкін. – Особливо це стосується небезпечних ділянок. На полях підвищеного ризику сіємо соняшник. Він меншсхильний до займання після прильотів».
Безпека людей – ключове правило у ТОВ «Колос». Для механізаторів закупили бронежилети, каски, захисні окуляри. Є навіть засоби для виявлення дронів. «Якщо бачимо, що ситуація загострюється, одразу забираємо людей з полів. Жоден врожай не вартий життя», – наголошує директор. Втім, навіть коли є врожай, його ще треба зберегти. Бо й тут війна б’є не менш боляче. З 2023 року підприємство неодноразово зазнавало ударів по складах. Авіабомби, дрони – руйнування приходили хвиля за хвилею. «Останній приліт був 20 січня цього року. Знищено склад із запчастинами і посівним матеріалом», – спокійно каже пан Андрій. І одразу додає: «Але ми відновлюємо пошкоджене. Завжди. Бо маємо бути готові прийняти новий врожай». Це правило, яке тут не обговорюється.
Економіка – ще один фронт. Як пояснює директор, в перші роки війни підприємство фактично працювало «в нуль». Лише останнім часом почали з’являтися перші прибутки, але всі вони йдуть на відновлення. А ціни на ресурси тільки ускладнюють ситуацію. «Селітра подорожчала майже вдвічі – до понад 30 тисяч гривень. Карбаміду практично немає, а якщо є – ціна понад 40 тисяч. Ми закупили пальне по 55–57 гривень, але вартість уже сягнула за 80 гривень за літр. Економічні складові важко спрогнозувати, – пояснює аграрій. – То наше підприємство працює на кредитах, користується державною програмою «5-7-9». Іншого виходу немає».
Щоб утриматися на плаву, «Колос» узяв логістику у власні руки. Їхній транспорт курсує по всій країні – від Харківщини до Києва, Луцька, Одеси. «Ми не чекаємо покупця. Ми самі доставляємо зерно до споживача», – коротко пояснює директор.
Є ще один напрям, про який тут говорять без зайвого розголосу – допомога армії. «Ми просто робимо те, що маємо. Ремонтуємо воєнну техніку, купуємо необхідне для захисників, бо без них не буде ні нас, ні цієї землі», – каже Воронкін. Підприємство стало і місцем опори для внутрішньо переміщених осіб. Тут працюють переселенці з Бахмута, Краматорська, Слов’янська. Їм допомагають із житлом, дають роботу, бо ж люди мають відчувати, що вони не самі.
А ще у селі Садовому за ініціативи Андрія Воронкіна відкрито контактний зоопарк, від відування якого безкоштовне для всіх. «Це для того, щоб діти могли хоч трохи відволіктися від війни, – пояснює директор. – Щороку сюди приїжджають тисячі маленьких відвідувачів, екскурсії для яких проводить семикласник Яків. Діти краще розуміють один одного».
Коли розмова заходить про майбутнє, Андрій Воронкін намить замовкає. Потім говорить:«Згідно з постановою Кабінету Міністрів України, статус територій «можливих бойових дій» закріплюється за тими громадами, що межують із рф або розташовані в радіусі 30 кілометрів від лінії активних зіткнень. Близнюківська громада та поля «Колосу» знаходяться за 38 кілометрів від фронту. Ці вісім кілометрів стали для нас справжньою прірвою. Я звертався і до Офісу Президента, і до Кабміну, намагаючись пояснити: війна не вимірюється лінійкою. У нас уже є розбомблені села, де знищено цілі вулиці. Будинки горять, люди втрачають усе, але офіційно – ми «тилова» територія. Така географічна математика дорого коштує підприємству. Аграрії, чиї землі офіційно визнані прифронтовими, мають право на державні субвенції та додаткову підтримку. Для «Колосу», який щороку відновлює розбомблені склади власним коштом, ця допомога могла б стати рятівним колом. Проте наразі питання залишається відкритим. В майбутньому, село повинно не просто виживати, а процвітати. Для цього потрібні докорінні зміни і розробка Державної програми розвитку села. Повірте, фермеру не потрібні обіцянки, йому потрібні чіткі та прозорі правила гри. Це має бути двостороння угода: держава гарантує ринки збуту, підтримку тваринництва та птахівництва, а фермер бере на себе відповідальність за результат і податки. Тільки коли обидві сторони виконуватимуть свої зобов’язання в повному обсязі, і аграрний сектор стане справжнім локомотивом країни».
У кабінеті директора знову дзвонить телефон. Питання, рішення, нові виклики. Робота не зупиняється. Бо поки на прифронтових територіях сіють зерно і збирають врожай, – Україна тримається.
Оксана ГРАЧ
