Дата 2 грудня 2022 року розділила життя родини Марчуків на «до» і «після». Того дня їхній син Олександр Марчук зник безвісти в районі Білогорівки.
Відтоді його батьки живуть між болем невідомості і впертою вірою – син живий.
Остання розмова з сином була короткою і тривожною. «Саша подзвонив і сказав, що йде на позицію. Попередив: зв’язку не буде десь з тиждень. Я чекала… Але вже через чотири дні прийшло сповіщення від ТЦК, що він зник безвісти», – пригадує мама Надія.
З того моменту почався шлях, який проходять тисячі українських родин – пошук. Виснажливий, без гарантій, але єдино можливий.
Пані Надія говорить чітко, без зайвих емоцій – за цим стоять роки боротьби і досвід, здобутий болем. «Перше – не втрачайте часу. Ми одразу звернулися до командира військової частини, щоб зрозуміти обставини. Далі – офіційні дії: поліція, заява про зникнення, здача ДНК. Обов’язково реєструйтесь через Національне інформаційне бюро – це дуже важливо.Там є гаряча лінія 1648, вони приймають всю інформацію. Потім – Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Зараз є електронні реєстри, стало трохи легше, ніж раніше. Але тоді ми
подавали все окремо: і в бюро, і в поліцію».
Згодом родина почала звертатися до всіх можливих інстанцій: «Пишіть всюди: Уповноваженому з прав людини, в СБУ, у комітет Червоного Хреста – і український, і міжнародний. Ми навіть зверталися до структур ООН. Це довго, але інакше не можна».
Паралельно почалася інша, неофіційна частина пошуку – щоденний моніторинг соціальних мереж – як українських, так і російських. «Ми підписалися на Telegram-канали, зокрема «Ірина Україна». Є волонтери, які допомагають в пошуку – вони відстежують і українські, і російські ресурси. Але і самим треба включатися в пошук, – наголошує Надія. – Забиваєте ключові слова “полон”, “зниклі безвісти”… і шукаєте.. цілодобово…день за днем. До слова, є чат-боти, куди ти даєш дані, і вони теж моніторять. Головне – не втрачати надію і продовжувати шукати».
У лютому 2023 року на одному з російських каналів було відео з російської колонії, де утримують
військовополонених. Уповноважена з прав людини рф знімала свій візит, і серед бранців Марчуки побачили свого сина Сашу. З’явилася іскорка надії, яка додала сил на пошуки. «Ми не припиняли
пошуків, але після того відео активізувалися, – каже мама полоненого. – Ми знову всюди писали, прикладали те відео, щоб був можливий обмін».
Найбільш цінну інформацію родина отримала від тих, хто повернувся з полону. «У березні був обмін. І хлопці, які повернулися,підтверлили, що Марчук Олександр був з ними і на відео саме він». За словами волонтерів, які займаються пошуком зниклих безвісти та військовополонених, безцінну інформацію надають саме ті, хто пройшов полон. Хлопці спілкуються один з одним, запам’ятовують дані, адреси і телефони рідних своїх побратимів, а потім, у разі повернення додому, передають довогоочікувані вісточки тим, хто живе очікуванням.
Сьогодні батьки Олександра Марчука продовжують боротьбу. Вони на зв’язку з родинами бійців 81-ї бригади, обмінюються інформацією, не припиняють писати запити, беруть участь в акціях і
ВІРЯТЬ, що їхній син незабаром повернеться додому.
Це історія однієї родини. Але водночас – тисяч. І кожна з них проходить той самий шлях: від
відчаю до дії, від тиші – до пошуку, від страху – до віри.
Ірина ВОРОНКІНА
