Лейтенант Національної гвардії України Олександр Марченко 17 травня 2022 року разом із побратимами вийшов із «Азовсталі» в Маріуполі за наказом Президента України.
Але вихід із пекла означав не свободу, а полон. І для його дружини Єлизавети та маленького сина Нікіти почався довгий шлях боротьби, віри і щоденного очікування.
Олександр служив у військовій частині 3011 у Кривому Розі. До війни – звичайне життя, плани, молода сім’я, у 2018 році в подружжя народився син Нікіта. З початку повномасштабного вторгнення Олександр обороняв Маріуполь – був в аеропорту, на «Азовсталі», командував зенітно-ракетним взводом. Ще 16 лютого 2022 року він попереджав дружину про небезпеку. «Саша тоді зателефонував і сказав, що поморю вже йдуть кораблі, що це початок чогось дуже страшного… А 24 лютого о шостій ранку був знову дзвінок: «Збирай речі і їдь додому в Близнюки»», – розповідає Ліза.
Після виходу з «Азовсталі» зв’язок з Олександром обірвався. «До полону він ще телефонував, якось ловив сигнал. А коли вже вийшов з «Азовсталі», то повідомив про це і все… Ми дуже довго його не чули», – каже жінка. Найважчими були перші місяці. Рідним тих, кого полонили, повідомили, що бранці знаходяться у розподільчому пункті в Оленівці. А вночі проти 29 липня 2022 року відбувся терористичний акт, заздалегідь спланований і здійснений російськими військами в селищі Молодіжному Оленівської селищної ради проти українських військовополонених – захисників «Азовсталі» в Маріуполі. «Я думала, що Саша знаходився там… Це був найстрашніший момент. Але потім дізналася, що він живий, від інших в’язнів, яких обміняли», – пояснює Єлизавета. Як виявилось, офіцера Марченка перевели до Борисоглібської колонії у Воронезькій області.
Єлизавета Марченко діяла так, як сьогодні радять усім родинам полонених: подала заяву до поліції, здала ДНК-зразки, звернулася до всіх можливих інституцій – СБУ, Генштабу, Національного інформаційного бюро, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.
«Найголовніше – щоб про нас знали, щоб прізвище Марченка звучало навсіх інстанціях різних рівнів, щоб запевнити, що ми все-одно будемо їздити на зустрічі, писати запити і просити про обмін. То я брала участь в акціях у Харкові та Кривому Розі. Відвідувала сама, разом з мамою, а іноді з сином індивідуальні та групові зустрічі рідних військовополонених з відповідальними особами. Аби просто нагадати про себе», – говорить Ліза. Жінка знала, що все робить правильно, бо її підтримували сни, в яких її коханий був поруч, а ще, звісно, син, який з нетерпінням чекав на тата….Лише через три роки – 14 червня 2025 року – надійшло повідомлення від Національного інформаційного бюро про те, що Олександра Марченка внесено у списки на обмін.
Ця розповідь про родину, яка не здалася, і про те, що пошук має значення.Що кожне звернення, кожна поїздка, кожна акція – це крок до повернення найдорожчої людини додому. Що віра – це не просто слова, це дія.
Підготувала Ірина ВОРОНКІНА
