Редакція газети – це місце, куди стікаються струмочками новини про різні події. Рік 2022 назавжди вкарбувався у нашій пам’яті підлістю та підступністю сусідньої росії та біллю непоправних втрат захисників та захисниць України.
Про тих загиблих, хто народився і похований на території Близнюківської громади, ми пишемо на шпальтах «Нового життя». Втім, є випадки, коли земля Близнюківщини просто тим чи іншим чином має відношення до доль військових, які поповнили небесне військо захисників України.
Так, у Близнюках поховано Петрусенка Артема, який родом з Горлівки.
Знайшов свій останній прихисток на Близнюківському цвинтарі Ващенко Володимир, який загинув 17 вересня у селі Мілове Харківської області.
10 травня вороги обірвали життя Єфіменка Євгенія, батько якого живе в селі Лукашівка.
Поблизу села Дібрівне, що на Барвінківщині, 5 травня загинув Водополов Артем. Його мама Новікова Олена Петрівна зараз проживає у Миколаївці Другій Криштопівського старостату, а один з братів продовжує нести службу в лавах ЗСУ.
Загалом, Близнюківська громада прийняла у свій час багато внутрішньо переміщених осіб з Барвінківської громади. Серед них і сім’я Пенег.
З червня вони знайшли прихисток у селі Садовому, де живуть і зараз, бо їхній будинок постраждав внаслідок ворожих обстрілів. Саме в Садовому і надійшла до них страшна звістка про загибель старшого сина Романа. Чоловіку 16 вересня виповнилося 37 років. Та вітання з днем народження від рідних та друзів він приймав вже на передовій. На захист України від рашистської навали Пенега пішов 29 серпня, а 29 листопада солдат Збройних сил України прийняв свій останній бій. На передових позиціях, на «нулі» під селом Червонопопівка, що на Луганщині, він був тяжко поранений. Загинув на місці, бо поранення були несумісні із життям. Служив Роман у 7-ій парашутно-десантній роті 3-ого парашутно-десантного батальйону. Був кращим стрілком-сапером у своєму підрозділі.
Мама героя Раїса Іванівна розповідає: «Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми з чоловіком та онучкою переїхали в Кривий Ріг, де жив Роман. Молодший Олександр почав займатися волонтерством, а старшого Романа мобілізували. 25 листопада Саша повіз гуманітарну допомогу військовим і мав змогу побачитися з братом. Розказував, що він був спокійним і веселим. А другого грудня почали розшукувати мене, щоб щось повідомити. Ось тоді стало страшно і чекати того повідомлення сил не було зовсім. Олександр почав шукати брата по своїх каналах і….знайшов (плаче). Їхня частина пішла в наступ і автоматна черга росіян перервала нитку життя мого синочка. Після упізнання тіла в Лозовій, ми поховали Рому у рідному селі». Навесні родина Пенег повернеться додому, щоб, як каже мама: «бути ближче до сина».
У селі Верхньоводяному колишньої Самійлівської сільради народився та виріс Сергій Шликов.
Веселий і непосидючий хлопець весь час шукав себе. Працював у колгоспі, потім відслужив строкову службу. А пізніше на відміну від молодшого на два роки брата Дмитра, який залишився в рідному селі і будує свою долю у Верхньоводяному, Сергій пов’язав своє життя з будівництвом. Останні три роки перед повномасштабним вторгненням Шликов працював у воєнізованій охороні, то мав бронювання і двічі йому давали відстрочку. А ось втретє його викликали і забрали до лав ЗСУ. Це було у серпні, а 10 листопада солдат Сергій Шликов загинув у селі Білогорівка Луганської області.
Його батько Олександр Васильович розповідає: «Син зателефонував мені у серпні і повідомив, що вже служить в армії. Фактично відразу він потрапив на передову, а 10 листопада мені повідомили про загибель Сергія. Треба було їхати в Дніпро на упізнання тіла (змахує сльози). В цю страшну подорож ми поїхали з молодшим сином Дмитром 16 листопада. Впізнали ми Сергія за татуюваннями на руках і нозі, бо обличчя фактично не було…
Востаннє я розмовляв зі старши сином 6 листопада. Він мене попередив, що йде на завдання, то зв’язку не буде. Ось я весь час вірив, що просто немає можливості зв’язатися з нами… Час спливає швидко, але від того не стає менш боляче. А мені щодня здається, що ось відчиняться двері будинку і наповняться кімнати веселим сміхом Сергія. Адже він міг би ще довго жити »…
Хочеться вірити, що бійців небесного війська вже достатньо, але війна продовжується.
Вічна слава загиблим захисникам України!
Ірина Воронкіна
інформація надана Лозівським РТЦК та СП
