Субота, 23 Жовтня, 2021
Головна > ГАЗЕТА > Про що мовчить горіховий сад в Острівщині

Про що мовчить горіховий сад в Острівщині

Село Острівщина розташоване серед степів. Навесні потопає в білосніжних садах, влітку буяє зеленню. Немов сама назва говорить – зелений острів серед степу.

А історія села починається дуже давно. Ця місцевість називалась «Диким полем», де постійно кочували хазари, печеніги, половці, монголи, татари Кримського ханства. Після завоювання цих земель Росією та ліквідації Запорізької Січі в 1775 році  їх було передано російським вельможам та іноземним колоністам. За військові заслуги отримав свій наділ на цій території дворянин Островський, що належав до польського шляхетного графського роду, багато з членів якого служили Російському Престолу.

Добре жилось дворянину Островському. Слід зазначити, що дуже полюбляв він полювати, а в ті часи це заняття було улюбленим для великої кількості вельмож, які восени збирались гуртом та мандрували від одного маєтку до іншого, щоб розважитись та вполювати дичину. Господарі хизувались трофеями, мисливськими собаками тощо.  Під час таких візитів  Островський міняв псів на кріпаків, яким несолодко жилося. В ті часи без дозволу поміщика не можна було одружуватись. Він сам парував кріпаків так, щоб високому чоловікові припала низенька жінка, а низенькому – навпаки. Письменних майже не було. За те, що хтось прочитає та напише листа, бідняку треба було відпрацювати на письменного. Життя селян було нестерпним. На підсилення експлуатації з боку поміщика кріпаки відповідали непокірністю, масовими заворушеннями, за які, звичайно, були жорстоко покарані.

Розповсюджені на селян основні положення реформи 1861 року дали можливість залишити за собою земельні ділянки, за які платили в казну обробний податок.

Так пан Островський втратив частину своїх земель, віддавши селянам сьому частину. В результаті з’явилась назва поселення – Семичаснова, першими мешканцями якого  стали сім’ї Бикових, Бруславців, Танічив, Цапенків. Згодом частина родини Бикових (Петро Іванович з дружиною Ганною Григорівною,  Дмитро Іванович з дружиною Ганною Іллівною)  стали жертвами реалізації переселення українського селянства в казахські степи, що мало насильницько – депортаційний  характер. Саме вони стали в числі тих, хто заклав «фундамент» української  діаспори в Казахстані.

В цей період у збіднілих поміщиків почали активно скуповувати землі заможні колоністи.  Треба наголосити, що землі на території теперішньої Близнюківщини завжди були дуже дорогими. Ось і купив у Островського земельний наділ Василь Вольф, який належав до роду баронів Священної Римської імперії німецької нації. В його володіннях було 500 десятин землі, 50 коней, 25 корів, паровик. Сім’я складалась з 15 осіб. Вольф дуже любив свою дружину Марію, ось і вирішив перейменувати село в її честь та на німецький лад, і стало воно називатись Марієнполь.

Пан Василь почав застосовувати нові способи обробітку грунту, розвивав скотарство. Посадив великий  фруктовий сад, а згодом заклав і горіховий. Марія дивувалась, навіщо він саджає горіхи, адже добрий врожай з цих дерев треба довго чекати. Той відповідав: «Якщо я не дочекаюсь, то хтось дочекається і мені подякує».

Плоди  волоських горіхів, які здавна вважались найзнаменитішими і найціннішими із всіх видів свого роду, не заставили себе довго чекати. Німецька родина застосовувала всі складові цього дерева: листя, кору стовбура й корінь, та називали «деревом життя». А ще, старожили розповідали, що Василь Вольф на початку жовтня влаштовував для дітей селян свято – День горіха. Малечі  дозволялось власноруч зірвати  горіх з дерева, розколоти його.  І тоді біленьке смачнюче зерно направлялось до рота.

Нічого смачнішого за горіхи на той час для дітвори не було, а найчудовіше було залізти на верхівку дерева і там, сидячи на гілках, позираючи навкруги на красу саду, їсти горіхи і кидати шкаралупи вниз…

Після революції німецького колоніста було репресовано та вислано за межі свого маєтка, який швидко був розграбований, а на території садиби розташувалась комуна, до якої вступили селяни-бідняки. Нові мешканці знищували все, що могло нагадувати про попередніх мешканців. Назва села Марієнполь проіснувала до1946 року, а потім йому дали назву – Острівщина,  яку носить це село й нині…

Я дуже люблю свою Острівщину. Тут кришталево-чисте повітря, майже не чутно шуму автівок, а лише спів пташок та квакання жаб у ставку. В селі всі один одного знають та завжди вітаються. Улюбленим місцем мого дитинства та й всього життя є  горіховий сад.

Кремезні розкидисті горіхи – мовчазні та всепрощаючі свідки, стоячи на одному місці, десятиліттями спостерігали за життям цілих поколінь, чия кров бруднила їхні стовбури  в роки Першої та Другої світових війн.

Тихий, загадковий шелест дерев-довгожителів  немов запрошує зануритись в далеке минуле: ось тут на галявині десятирічна селянська дівчинка Уляночка Ващенко забавляла та няньчила панських дітей. Неподалік стоїть стара дика груша, їй була особлива пошана. На ній пасічники витягували колоди, з її плодів варили кисіль та робили начинки для пирогів. А там далі жінка-селянка Настя Ряснянська  з льоху виносила глечик з сметаною та показувала дітям жабеня, яке нібито потрапило до глечика. А пані, випадково побачивши, кричала: «Выброси эту сметану!». Настя й рада була такому наказу, бо замастила жабку навмисне, щоб потім у вільну хвилинку віднести небачені ласощі таким, як і вона сама селанам-строковикам,   що ладні були найнятись на важку працю за будь-яку ціну.

 … Мою подорож у часі перервав дитячий гомін. До горіхового саду прибігла купа дітлахів, сміються, весело придумують забавки. Серед них сестри Поліночка та Ганнуся. Прийде час, і ці старі горіхи розкажуть їм про їхнього прадідуся Ленника Семена Павловича, учасника бойових дій, якого у свій час було обрано на посаду голови колгоспу імені Карла Маркса. Багато сил та вміння віддавав він господарству: розвивав садівництво, зміцнював тваринництво, підвищував врожаї зернових. Під керівництвом Семена Павловича господарство щороку давало мільйонні прибутки.

… Через деякий час до саду завітала бабуся. Зупинилась. Однією рукою тримається за стовбур старого дерева, другою витирає сльози з обличчя. Вона стояла та згадувала, як на цьому ж місці між горіхів чекала разом з сестрами батька з війни. Не дочекавшись, саме тут, міцно обійнявшись, гірко плакали, бо доля поклала на  їхні дитячі плечі непосильний тягар. Війна – то жорстока і страшна наука життя, то кров і смерть, безмежні страждання, понівечені долі, сирітство. Роки пройшли, а гіркі незагойні спогади залишились на все життя. Міцно притулилася до дерева і разом з тихим шелестом листя прийшов спокій: «Дякую тому, хто посадив цей горіховий сад»…

 Мудра приказка повчає: «Зустрінеш старе дерево – зніми капелюха», бо в ньому історія. Ось і горіховий сад є живою історичною пам’яткою Острівщини.

Олена  Бухвостова, завідувач Острівщинською сільською бібліотекою-філією

Фото автора

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *