Я народилася в селі Берестове Добровільської сільради. Вірніше в маленькому хутірку Одріз, за крайньою хатою якого вже починалося Берестове. Хутір складався з однієї вулиці, на якій було всього десь з п’ятнадцять хаток. Жили там чесні й працьовиті люди з такими смішними, як для мене, дитини, прізвищами: Курочки, Гадючки, Гришини. В моїй пам’яті назавжди закарбувалися ті двори, порослі рунистим смарагдовим споришем та розкішні сади, та біленькі охайні хатки, які так турботливо доглядали їхні господарі. А ще на дверях тих хаток не було замків. Бабуся говорила, що нема від кого замикати. На вулиці всі свої, кожен про всіх все знає, і ніхто нічого не візьме у сусіда без дозволу.
Бабусина хата разом з садибою Гришиних тулилися до гори, яка з’єднувала хутір з селом. Біля нашого двору ріс величезний осокор, а в садку красувалася розкішна розлога груша. Дерева було видно здалеку, і я завжди шукала їх поглядом, коли поверталася від батьків до бабусі, бо майже все раннє дитинство, аж до школи, я жила у неї. І це були прекрасні, безтурботні роки. Разом з бабунею ми поралися на городі, в саду, варили запашне варення, восени збирали яблука, складали їх в ящики, пересипаючи соломою. Ввечері я засинала під бабусині казки про Івасика – Телесика, Козу – Дерезу та інших казкових героїв. Взимку грілася на лежанці в зерні проса та вівса.
В бабусиній хаті завжди було людно. Приходили подруги, розповідали історії зі свого життя. Саме від них я почула страшні слова «голодовка» та «війна». Я дізналася, що першого чоловіка бабусі було заарештовано і страчено за те, що під час голодомору він збирав на полі колоски, щоб нагодувати голодних діточок. Один синочок її зовсім маленьким помер, а другого сина бабуся врятувала від голодної смерті. А ще я дізналася, що в садку під старою грушою поховані дружина і двоє діточок другого чоловіка бабусі. Вони теж померли від голоду. Ті могилки нагадують про страшні роки, коли люди, які все життя тяжко працювали на землі, вирощували багаті врожаї, годували ним весь світ, не мали права на шматок хліба, помирали від голоду.
Бабуся розповідала, що дідусь Панас з війни повернувся інвалідом. І вже після війни через поранення в ногу та голову – помер, залишивши чотирьох дітей. Скільки довелося їй пережити, щоб виростити дітей, підняти їх на ноги, вивчити та вивести в люди. Сама ж бабуся була неписьменна, бо у великій сім’ї вона була найстаршою дитиною і тому змушена була няньчити менших братів і сестер, а пізніше – допомагати батькам порати чимале господарство. Грамоти навчилася вже в пенсійному віці по молитвах. Бабуся була глибоко віруючою людиною і просила, щоб ті молитви, які вона знала, писали їй друкованими літерами. І, промовляючи молитву, дивлячись на написаний текст, запам’ятовувала букви. Пізніше вона вільно читала газети та журнали.
Бабуся працювала кухаркою в дитячому садку. І щоранку, тільки зійде сонце, вона будила мене, одягала і вела до дитсадочка. По дорозі розповідала про сонечко, яке гріє нас, про квіточки, які росли при дорозі, про пташечок, які своїм співом звеселяють наше життя. В садочку бабуся рубала дрова, топила плиту і готувала маленьким вихованцям сніданок, обід та вечерю. А я разом з іншими дітьми допомагали їй розпалювати в плиті. Подавали з великого кошика картоплю, а бабуся її чистила. Пам’ятаю смачні страви, які так дбайливо вона готувала, пухкі пироги та хліб, які пекла у величезній духовці. А ще в моїй пам’яті закарбувався запах дитячого садка. Він пахнув свіжою фарбою та деревиною. Бо все в садочку було дерев’яне та пофарбоване яскравими фарбами: і сходи, і столи, і лавки, і гойдалки, і паркан, за який нам категорично заборонялося виходити. А як же кортіло! Адже за парканом вирувало життя.
Поруч із садочком знаходився магазин, там частенько збиралися люди, а по дорозі мчали автівки, трактори, їхали гарби, навантажені сіном, соломою, пастухи гнали череди корів. І ми із захопленням спостерігали за всім, що відбувалося по той бік паркану.
Бабуся не уявляла свого життя без праці на землі. І навіть в місті, куди забрала її донька Світлана, вона не могла не працювати. Під вікнами будинку, в якому жила, розбила грядки і висаджувала овочі. Пізніше няньчила сусідських діточок. З великою повагою ставилися до неї сусіди по під’їзду. Йшли зі своїми бідами та радістю. Називали її «наша Павлівна». І для кожного знаходила вона добре слово: кого підтримувала у складній ситуації, кому давала слушну пораду, а кого й пожурила за необдумані вчинки. Але все це робила тактовно, спокійно й необразливо. Всіх вчила жити по-людськи, бо й сама так жила.
Пишучи ці рядки, я наштовхнулася на думку, що долі людей схожі з долями тих місць, де вони жили. Вже багато років як моя бабуся не топче ряст, але в моєму серці і серцях моїх рідних тепліє спогад про найкращу бабусю в світі. Як не гасне в душі ніжний спомин про той хутірець, якого немає вже на карті України, і більшість людей навіть і не чули про нього.
І, можливо, хтось, прочитавши мою сповідь, згадає про жительку села Берестове Федорченко Мотрону Павлівну, а комусь навіється спомин про свій хутірець дитинства.
Ірина Мясушкіна
