Двері редакції відчинилися і до приміщення зайшов чоловік у військовій формі. «Я вирішив провідати колег», – спокійно сказав він. Це завітав Михайло Цимбалюк, який зараз керує медпунктом дивізіону. А раніше був редактором Хмельницької газети «Прибузька зоря».
Дуже приємним та цікавим стало наше спілкування. Виявилося, що вже давненько полишив Михайло свою журналістську діяльність, змінивши її на письменницьку. В його доробку дев’ять виданих книжок, а загалом вже одинадцять написаних, а дванадцята, як він каже, «залишилась на клавіатурі». Це поезія та проза, краєзнавчі дописи та гумористичні опуси, дитячі оповідання. Останню довоєнну збірку за назвою «Ближні обрії» автор подарував нам, підписавши: «зичу мирного життя читачам газети «Нове життя».
У Михайла дві доньки. Старша Уляна вже досвідчена мама, то наш колега має двох внуків – шестирічного Артема та шестимісячну Анну. Менша донечка Софія у листопаді вийшла заміж, а весілля планували зіграти у червні, то й поїхали молодята у Польщу на заробітки і батько з ними.
«Як письменнику мені було цікаво поспілкуватися із заробітчанами та побути на їхньому місці, дізнаючись про побут і проблеми, про психологію і долі. Через два тижні після приїзду почалася війна. То я мав повертатися додому і захищати Україну. До всього я є бійцем тероброни. Але, коли другого березня повернувся до Хмельницька, місця в цих військах вже не було», – розповів наш гість.
За першою освітою Михайло Цимбалюк фельдшер і строкову службу проходив фельдшером групи висотного спецспорядження авіації, то зараз керує медпунктом дивізіону. До слова, у 19 років, а саме 26 квітня 1986 року, чоловік став солдатом і ось зараз, у 2022 році, у віці 55 років він знову солдат.
«Колеги запитували мене, чи війна надихає? Надихають люди на війні. У нашому дивізіоні більше 50 відсотків військовослужбовців – це чоловіки, які були за кордоном і повернулися захищати рідну землю. Слава Богу втрат у нас немає, і поранених теж. Але є двоє хворих, які приховали свою хворобу, щоб їм не відмовили у службі. В одного побратима був інсульт, в іншого – цукровий діабет. Ось такі люди служать поруч зі мною. Хворий на цукровий діабет умудрявся замовляти інсулін волонтерам, переховував ампули у рюкзаці і одного разу, вчасно не отримавши ліки, впав у коматозний стан. На щастя, його врятували. Прикладів героїзму безліч, і вони виправдані любов’ю до України.
Чи пишу я зараз? Не так часто й багато, але натхнення є. Від початку війни з орками написав чотири вірші. А ще працюю над «реактівками» – це заміна російських матюків українською лайкою. Вона більш знущальна, але вживати таку лексику не соромно», – пояснює Михайло.
На жаль, часу на довгі гостини у теперішнього військового медика не було. Прощаючись, він взяв з собою останній номер мирного часу газети «Нове життя» і пообіцяв зайти після перемоги. Чекаємо на нову зустріч у мирний час.
P.S.
Вірш, з якого починається збірка, називається «Жити»
Тут би жити, тут би – жити! Тут би жити, душу до ниток у цих полях росити,
В себе убирати вірність журавлину,
Потім – віддавати, довго по краплині.
З серця видавати і не порожнити- так би жити.
Так би жити...
Ірина Воронкіна
