Понеділок, 15 Серпня, 2022
Головна > ГАЗЕТА > БЕСIДИ,ІНТЕРВ'Ю > Бути мамою під час війни – ухвалювати рішення не лише за себе

Бути мамою під час війни – ухвалювати рішення не лише за себе

Під час війни загалом страшно всім, бо все, що відбувається, – доволі специфічний унікальний досвід, пронизаний перманентним відчуттям смерті. Та якщо із собою виходить домовитися на якийсь час припинити боятися за своє життя, то припинити боятися за життя дітей – неможливо. Про те, яким є материнство під час війни, розповідають наші землячки.


Марина СОЛОВЙОВА з Близнюків уперше стала мамою вісім років тому. Донечка Єва – це її щастя, сонечко і безмежна радість. Цивільний шлюб, коханий чоловік, успіхи у навчанні доньки і друга жадана вагітність.

Марина разом з донечкою Євою

По обіді 23 лютого 2022 року матуся обіймала сина Тимофія. А наступний день, 24 лютого, почався з вибухів та оголошення війни.

«Що робити? Як бути? Не знали ні ми, ні лікарі, – пригадує Марина. – Ліжечка з немовлятами відтягували від вікон і намагалися завжди бути поруч, щоб в разі чого накрити дітей собою. Добре, що пологи пройшли без ускладнень, та й Тимофійко в мене спокійний, то я від ліжечка не відходила ні на мить.

Я страшенно хвилювалася за дітей: сина, якому від народження була лише одна доба, та доньку, яку я відправила до мами в Алісівку на час пологів.

У перший місяць було дуже важко, бо ні ліків, ні підгузків було не дістати. Мене врятував бебі-бокс, який видають породіллям після пологів. Там були найважливіші речі для малюка, а інше вже шукали,  де могли».

На щастя, все обійшлося благополучно. Тимофійко росте здоровою, радісною дитиною, яка із задоволенням пізнає навколишній світ. А Єва із задоволенням доглядає братика.

«Материнство поглинає мене повністю, і це дає змогу не думати про війну. Завдяки нашим захисникам у Близнюках тихо, то й, здається, забуваєш про біду, що нависла над українцями. А ось поїдемо з дітьми в Алісівку, а там сильніше чути вибухи, то тривога накриває повністю. Не за себе страшно – за дітей!» – пояснює жінка.

І це не просто слова, бо Марина переживає воєнне страхіття вже вдруге. У 2014 році 27 лютого вона народила Єву в Краматорську, де теж згодом почалися бойові дії. То вже під обстрілами та вибухами в кінці квітня того року мама забирала свою доньку з внучкою додому – в село Алісівку. 


Анна ХАРЧЕНКО родом зі Змійова, але вже сім років проживає в Лозовій. У 2020 році вийшла заміж. Молода родина чекала на первістка, і ось… на 35 тижні вагітності – повномасштабна війна! Жінка згадує: «Народжувати ми планували в Харкові, там і угоду з лікарем уклали заздалегідь. І тут все з ніг на голову перевернулося. Аптеки та магазини порожні, до пологів ми не готові – страшно. Але допомогли друзі. 25 березня я народила сина Максима. Зараз це веселий хлопчик, який дуже любить посміхатися і спокійно спить під гул літаків».

Анна Харченко з сином Максимом

Двадцятого травня Аня з маленьким Максимом, як і безліч інших мам, гуляли біля оновленого Лозівського палацу культури і насолоджувалися тишею та красою природи, бо ж парк поруч. Максим почав капризувати – і мамі довелося перервати прогулянку та повертатися додому. Ледве вони від’їхали на деяку відстань, пролунав страшний вибух – заклад культури вщент зруйнувала рашистська ракета. «Дивно, що Максим, який нервувався  і плакав, примушуючи мене везти його з того місця, мирно спав і навіть не прокинувся під час вибуху, – згадує Аня, – то, мабуть, він врятував нам життя».

Коли молоду маму запитують, як вона справляється з панічними атаками, викликаними бомбардуваннями та й взагалі воєнним сьогоденням, жінка спокійно відповідає: «Народіть дитину – і забудете про більшість проблем, пов’язаних з іншими аспектами життя».

Виїжджати з Лозової Аня не планує, бо вірить в Збройні сили України і, дивлячись на поведінку сина, як на барометр, вірить, що все буде добре.


У сім’ї ЛАХНО з села Водолазького Лукашівського старостинського округу троє дітей. Вони вже давно дорослі, і кожен будує свою долю самостійно. Однак, війна звела дітей знову у батьківській оселі. Та ще так сталося, що  двом сестрам у березні прийшов час народжувати дітей.

Аня Пустовойтова та Юля Настенко

Аня, в заміжжі ПУСТОВОЙТОВА, народила донечку Вероніку – другу дитину в молодій сім’ї, де вже підростає син Даня. Її  чоловік Ігор працює водієм і доставляє в магазини Харкова хліб.  Він вивіз сім’ю в безпечне місце до Водолазького і продовжує працювати, незважаючи на небезпеку.

Юля, тепер НАСТЕНКО, готувалася  стати мамою вперше, і в жодному разі їй і на думку не спадало, що народжувати доведеться під час війни. Втім, Тимур з’явився на світ 20 березня.

Молода матуся розповідає: «Добре, що у батьків будинок величенький, то всі розміщуємось. А ще допомагаємо один одному з немовлятами та й батькам по господарству, бо утримують і корову, і свиней, і курей, і каченят.
Війна – це постійна напруга та безперервне хвилювання. Відтак, молоко у мене так і не з’явилося, то сину потрібне дитяче харчування. Спочатку це була проблема, але згодом, завдяки волонтерам, знайшли і дитячу їжу, і підгузки. Головне, в селі тихо, адже до війни ми жили у Харкові на Салтівці, а там зараз пекло. Всі хвилюємось за майбутнє, особливо боїмось за дітей, вони ж безпомічні перед злом».


Лариса КУЛАК живе в Близнюках. Вона має двох дітей – 10-річного Вадима та 5-річну Владу. Довго жінка не могла прийняти рішення про від’їзд з рідного селища, яке безмежно любить. Втім, напруженість та страх за дітей взяли своє – і 12 квітня Лара таки поїхала у невідомість. Евакуаційний потяг прямував до Львова, і в ньому було приблизно тридцять осіб – це мами з дітками, які їхали шукати прихисток на чужину. Жінка розповідає: «Кожна вбита, поранена, зґвалтована дитина, про яку повідомляли новини, – твоя. Мене паралізував  липкий страх, від якого не можна сховатися ніде. А ще давило почуття відповідальності. Я ж мала постійно ухвалювати рішення не лише за себе. Сказати правду чи віджартуватися? Залишитися чи поїхати? Якщо поїхати, то куди? А чи буде дітям де спати, якщо ми поїдемо? А якщо зі мною по дорозі щось станеться? А що вони їстимуть? Які таблетки взяти? Який одяг? Найгірше відчуття, яке я ловила за останні чотири місяці, дивлячись на переляканих і нічого не розуміючих сина й доньку, – це провина за те, що взагалі народила їх у цьому безглуздому і повному болю світі…

Лара Кулак з сином Вадимом і донькою Владою

Нам пощастило. Ми зупинилися в місті Дубляни під Львовом. Місцеві жителі та волонтери оточили нас турботою. Ми навіть намагалися знайти позитивне в нашій незапланованій подорожі. Але…вдома залишилися не тільки найрідніші люди, там була душа».

Повернувшись 25 травня додому, Лариса Кулак в той же день попрямувала в Парк гарного настрою, де тулилася до дерев, мружилася від сонця, насолоджувалася повітрям Батьківщини і не стримувала сліз.


Катерина ПОПОВИЧ виїхала з Близнюків до Польщі 13 березня, шукаючи спокою та рятуючи дітей від війни. Родом Катерина з Барвінкового, то разом зі  своїми доньками (Соня -11 років, Ліля -8 років) забрала і рідних 15-річного брата Єгора та  7-річну сестричку Дашу.

Катерина Попович з доньками та братом і сестрою

Завдяки сприянню чоловікового дядька, який був на заробітках в Польщі, Катя знала місце, куди прямує, – в місто Цихановці. «Я ніколи не була за кордоном і страшенно боялася взагалі кудись їхати та ще й з такою кількістю дітей, – розповідає жінка. – Думала, що це ненадовго. Діти мої активні, то відразу поринули в бурхливе життя поляків, а я зараз  живу лише їхніми емоціями. Але час іде, виплат немає, через небезпеку рідні не радять повертатися додому, то доводиться якось облаштовуватись тут. В Цихановцях роботи для переселенців немає, то ми вирішили переїхати у Високе Мазовецьке.

Наталя Даниленко з донькою Поліною

Тут мене з дітьми та Наталею Даниленко з сином і донькою прихистив у своєму домі бурмістр міста. За час нашого перебування моїй Лілі виповнилося вже 9 рочків, а Полінці Даниленко – 8. Діти адаптуються до нового швидше. Вони з 10 ранку до 13:00 зайняті в різноманітних гуртках, а ми з Наталею через Центр зайнятості, тут ця організація, правда, по-іншому називається, знайшли підробіток, то дещо заробляємо. Жити треба ж, бо виплату за три місяці отримали лише одну».

Ділиться Катерина і тим, що життя на чужині зближує  її з дітьми і надихає на подальше життя, незважаючи на низку труднощів, – це і мовний бар’єр, і житло «в приймах», і зайнятість дітей та власне працевлаштування. Вона наголошує: «Знаєте, доки ти виконуєш функцію вчительки, лікарки, няньки та гаранта безпеки, видається можливість познайомитися з дітьми ближче. Говорити відвертіше. Починаєш розуміти їхні реальні потреби і розв’язувати те, що хвилює. Ми навіть вчимося ділити відповідальність та помічаємо ті місця, де у стосунках є тріщини».

Сьогодні найактуальнішим питанням для Катерини та Наталі є визначення подальшого навчання дітей. Вони мають надію, що за серпень все владнається, війна закінчиться, і у вересні діти сядуть за парти в рідному Близнюківському ліцеї, та вже зараз не відкидають ймовірність навчання в Польщі.

«Тільки-но можна буде повернутися додому – помчимо в Україну, не вагаючись. Там наша Батьківщина, там рідні люди, там наше серце. І діти повинні рости на території тієї країни, де народилися!», – зазначає Катерина.

Бути мамою у час війни – страшно, відповідально, складно. Мама – це аніматорка, вчителька та терапевтка одночасно. Вона дбає і про харчування, і про здоров’я, і про безпеку своїх дітей. Якщо в мирний час материнство – лише одна з ролей жінки, топід час війни вона стає настільки важливою, що витісняє решту.

Ірина Воронкіна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.