Механізатор ПСП «Червона Зоря» Юрій Зенкін став до лав Збройних сил України 5 березня минулого року.
В кінці 2022 Юрій побував вдома, а потім повернувся до своєї частини, яку передислокували на Лиманський напрямок. Боронячи рідну землю від ненависних рашиків, наш земляк виконував свій патріотичний і суто людський обов’язок. А 2 січня 2023 року їхню частину накрив мінометний вогонь противника. Зенкін згадує: «Обстріл почався зненацька, коли ми були у Ямполі, і він був дуже потужним. Тоді багато наших хлопців полягло. Лише з мого взводу загинуло четверо осіб. А ось мене поранило. З-під обстрілу мене тоді витягали побратими, серед яких і Олег Дехтяр з Близнюківщини. Щиро вдячний їм за те, що врятували і вчасно до евакуаційного автомобіля дотягнули, бо міг просто стекти кров’ю».
У Юрія досить серйозні поранення: на лівій нозі два переломи та розтрощено п’ятку, на правій відірвало два пальці. Зенкіна відвезли спочатку в Лиман, звідти – в Краматорськ, потім у Дніпровський шпиталь, ще через три дні – Львів, а пізніше – Чернігів.
Зараз після низки операцій Юрій Зенкін очікує ще на одну в лікарні при Харківському інституті патології хребта та суглобів ім. проф. М. І. Ситенка. На три дні вдалося нашому земляку вирватися додому – в рідну Новоукраїнку. А вдома, як-то кажуть, і стіни допомагають. Щоб чимось зайнятися, адже травми не дають змоги поратися по господарству, Юрій почав знімати ролики у тік-тоці. До слова, йому це чудово вдається.
То і смішно, і моторошно спостерігати за тим, як сильний чоловік, успішний хлібодар на милицях командує своїми дівчатками: дружиною Надією та доньками Юлею і Анжелою, які саджають картоплю. А ось добре і тепле розчулення викликають його відеоролики з онуками, яких Юрій просто обожнює. Ось з ними – Ритою, Кароліною та Маратом – дідусь найбільше любить проводити час.
«Якби не ця війна, я б сіяв хліб, – з сумом говорить Юрій Зенкін. – А зараз можу лише ледве пересуватися на милицях. Пальці на правій нозі мені пришили, а ось ліва – ніяк не хоче слухатися (посміхається), то лікарі будуть кості якось з’єднувати. Втім, я живий, а ось товаришів багатьох втратив. Через два дні після того мінометного обстрілу загинув мій вірний товариш з Панютиного Віктор Олександренко. Рано чи пізно ми переможемо кацапів, але загиблих вже не повернеш з того світу».
Ствердним «життя триває» хочеться завершити цю статтю, бо так воно і є, адже наша сила у вірі та правді, ми ж бо на своїй землі.
Світлана СКУПЧЕНКО
