Бахмут, Соледар – незламні фортеці українського протистояння русні. Постійні обстріли, вибухи, пожежі, відсутність елементарних умов для життя, а ще… розгул смерті. Тут править бал сатана, а воїни світла – українські захисники дарують добро, бо оберігають.
Читати цю статтю ви маєте змогу завдяки нашим військовим із 113 бригади, які, незважаючи на небезпеку, примудряються ще й підтримувати місцевих жителів, які не захотіли полишати свої оселі, і діляться з ними своїми солдатськими пайками та окопними свічками.
Бахмут. Соледар. Парасковіївка. Ці населені пункти тісно пов’язані між собою, бо невелике село Парасковіївка входить до складу Соледарської громади Бахмутського району Донецької області. Там точаться важкі кровопролитні бої за кожен сантиметр української землі. І серед постійного гуркоту обстрілів, під полум’я пожеж примудряються жити місцеві жителі.
Алла Миколаївна Ольхова народилася у 1946 році в селищі Райськ Донецької області. «Це за Дружківкою, – каже жінка, – раніше тут був багатий радгосп «Горняк». Я школу закінчила, потім вивчилася на маляра-штукатура в профтехучилищі. Відпрацювала за спеціальністю два роки і пішла на шахту, де була апаратником йодованої солі аж до самої пенсії. У свій час вийшла заміж, народила доньку, пізніше – сина. Нормально жили, будинок з чоловіком звели. Робота мені подобалась, бо недалеко від дому були шахти і школа поруч. Діти виросли. Таня закінчила медичний коледж, а Костя в школі вчився погано, то я розуміла, що піде теж на шахту. Хотіла, щоб моє місце зайняв».
Так воно і вийшло. Але не відразу. Не розумілася Алла Миколаївна в юридичних тонкощах, то пенсію отримала невелику. Діти розлетілися, будуючи власні долі, чоловік помер, а жінка поралася по господарству, спілкувалася з односельцями. Жила, як всі пенсіонери, виглядаючи дітей та онуків.
Донька Таня працювала в Артемівській (нині Бахмутській) лікарні, а син Костя став шахтарем. Підростали і внуки. «У мене хороші внуки, правильні, – пояснює жінка, – Антон, Стас та Ліля. Та я вже й прабабуся двічі: внучок маю – одній шість років, а другій три місяці. Стас служив у Миколаївській області, там і поранення важке отримав. Важко йому довелося. Мені й не казали, що він вже в госпіталі, щоб не хвилювати. Та хіба ж я не відчуваю, що щось не так?»
Саме внук першим і повідомив бабусі, що почалося повномасштабне вторгнення росіян. Коли розгорнулися бойові дії безпосередньо за Бахмут, більшість людей виїхали і з міста, і з населених пунктів, що розкинулися поруч, а ось Алла Іванівна на жодні вмовляння дітей та онуків не піддалася.
Вона каже: «Я цей будинок по цеглині з чоловіком будувала, тут діти мої виросли. Та й що зі мною може статися? Он курочки бігають, коти, собаки, то й я якось переб’юся».
В селі, де живе жінка, вона не одна, хоча не понівечених осель тут взагалі немає. Свій будинок Алла Миколаївна «захистила», вставивши іконки у кожну віконницю. Так і живе ця активна невеличка бабуся, фактично не звертаючи уваги на постійні вибухи.
«Вода є в колодязі, щось із харчів в погрібі теж. Та я б і не їла й не пила нічого, аби мир був, – наголошує, змахуючи сльози. – Скільки хлопчиків гине, і душа болить за кожного. Ось у Пантєлєвих згоріла кухня та сарайчики, 15 січня снаряд потрапив. Забор розбитий у них вже давно, то, хоч і хвіртка замкнута, я пролізла та подивилася, що залишилось. Добре, що солдатики недалеко були, то дещо загасили. А так… хата глиняна, довго горіло, до самого вечора».
Військові віднесли Аллі Миколаївні не лише харчі, окопні свічки та одноразові грілки, бо ж темно в хаті та й холодно, а ще й поділилися газетою «Нове життя», – декілька екземплярів ми висилали їм на передову, щоб зв’язок з рідним домом не втрачали.
«Дякую вам, хлопчики, за такий безцінний подарунок, – каже мужня жінка. – Я так давно не тримала в руках газету. Читатиму все-все, адже це ниточка до мирного життя». А наступного дня зізнається, що так і не прочитала, бо в хату зайшла, коли зсутеніло, то береже газету для наступного дня, коли світло денне дасть розгледіти літери. Вона пояснює: «Та я ж насолоджуватимусь. Візьму окуляри, газету, а перед цим чаю собі нагрію та й відпочиватиму, як колись (невесело посміхається)».
Ось таким чином журналісти «Нового життя» побували у найгарячішій точці українського протистояння ненависній русні.
Ірина ВОРОНКІНА
