У Близнюківській громаді тривають «Шевченківські дні». Сьогодні, в день смерті Великого Кобзаря, у Близнюках зібралися читці з різних старостинських округів громади, щоб, читаючи поезії Тараса Григоровича, багато з яких є пророчими і актуальними й зараз, увіковічнити пам’ять Великого Українця.
Саме 10 березня 1861 року в Санкт-Петербурзі у віці 47-и років пішов з життя Тарас Григорович Шевченко, ідеолог та символ української національної ідеї, творчість якого заклала основи сучасної української літератури. Його тимчасово поховали на місцевому Смоленському кладовищі, а через два місяці на виконання волі Шевченка його останки перепоховали на Чернечій горі під Каневом.
У суботу 9 березня (25 лютого), в день народження Шевченка, його близький товариш Михайло Лазаревський «застав його у страшних муках… вночі у нього почався дуже сильний біль у грудях, що не давав йому лягати. Він сидів на ліжку й напружено дихав». Шевченко попросив написати брату Варфоломію, що почувається «дуже недобре», переймався тривалою відсутністю лікаря, від якого сподівався отримати опій, щоб нарешті заснути. Вкотре за день викликаний Барі дійшов невтішного висновку, що «водянка перекинулась у легені».
Відчуваючи близьку смерть, Шевченко так і не заснув до ранку. Десь о п’ятій він хотів зійти униз, у майстерню, але спіткнувся і впав.
О пів на шосту 10 березня 1861 року Тараса Шевченка не стало. Йому щойно виповнилося 47 років.
Викликаний Лазаревським доктор Барі констатував раптову смерть через набряк легень, викликаний «органічним розладом печінки і серця».
«З бідної кімнатки покійного поширилася страшна звістка по Академії, розливалася далі, далі і пішла по місту, шукаючи друзів і братів, кожному завдаючи рану в серці» — писала згодом «Основа» про смерть Шевченка. Через два дні його відспівали у вщент заповненій церкві при Академії художеств. На панахиді виголосили дев’ять промов, свідчить Ніколай Лєсков: шість українською, дві російською, одну польською. Слова студента-поляка Хорошевського присутнього на церемонії Миколу Костомарова вразили найбільше: «Ти не любив нас, і ти мав право; якби було інакше, ти б не був гідний тієї любові, яку заслужив, і тієї слави, яка чекає на тебе».
Попри негоду — йшов сніг, оббиту срібною парчею дубову домовину студентство 3 версти несло на плечах до Смоленського кладовища. Поховали Тараса Шевченка біля дзвінниці цвинтарної церкви. Труну поклали у свинцеву, вже знаючи що тіло Кобзаря неодмінно повернуть на батьківщину.
Дозвіл на перепоховання виклопотав Михайло Лазаревський.
На початку травня прах Тараса Шевченка привезли до Києва, де з поетом-страждальцем змогли попрощатися усі охочі, далі — пароплавом до Канева. 22 (10) травня 1861 року його відспівали в Успенському соборі, звідки козацьким возом, накритим червоною китайкою, у який «замість волів впрягся люд хрещений», «повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому» на Чернечій горі.
Підготував Сергій ПОПОВ
