Неділя, 17 Жовтня, 2021
Головна > ГАЗЕТА > СЕЛА БЛИЗНЮКІВЩИНИ > Поринаю думками в минуле. Преображенівка

Поринаю думками в минуле. Преображенівка

З теплом і ніжністю я згадую своє далеке дитинство. Саме тоді в моїй уяві і виринає дорогий моєму серцю куточок рідної землі – батьківське подвір’я з зеленим споришем. На ньому – невелика хата зі ставнями. В кінці забору молодий красень клен. А біля хвіртки кущ білого бузку, під яким часто сиділи з подругою Ніною, готуючись до іспитів. Перед хатою – клумба з різнобарвними квітами, які вишикувались, немов на оглядини, і радували очі перехожих. Це результат праці невтомних рук моєї матусі, її витонченого смаку та творчої уяви.

Знаходився цей куточок землі у селі Преображенівка. Звичайнісіньке село на Близнюківщині в Харківській області. І дістатися до нього можна, здолавши близько тридцяти кілометрів від районного центру. Воно було засноване 1898 року на землях поміщика Криштофовича. Село знаходиться на лівому березі пересихаючої річки Водяна, яка впадає в річку Тернівка, між балками Соломкина та Вишнева.
Поринаю подумки в це село і постає воно в моїй уяві в минулому столітті. Можете собі уявити моє село в далекі п’ятдесяті – шістдесяті роки? Спробуйте!

Коли потрапляєш в Андріївку (так чомусь називали своє село мешканці) з районного центру через Берестове та Тимофіївку, відкривається чудова картина живої української природи. Перед очима постає великий, довгий став з високою загатою з його правого берега. По обидва боки греблі ростуть високі, розлогі, рясні верби – свідки мого далекого, такого щасливого дитинства і неповторної юності. В погожу, тиху днину сріблясто – зелені верби віддзеркалюються в гладенькій поверхні води, ніби милуються своєю вродою. В кінці греблі – глибочезне урвище, яке утворилось внаслідок щорічної весняної повені. А за ним майже на два кілометри в напрямку до сусіднього села Криштопівка простягається єдина широка сільська вулиця, яку розрізають з лівого боку п’ять провулків. В селі налічувалось на той час близько 115 осель. Всі були не дуже великі, побудовані з лимпачу. Хати мали невеличкі віконця, стояли з солом’яними дахами та стріхами із рогозу. Адже будували їх одразу після війни, бо під час Другої світової згоріли майже всі оселі.

А людей проживало на той час в Преображенівці близько 450. На початку вулиці з лівого боку стояла висока каланча, в яку били під час виникнення пожежі чи іншої небезпеки. Поруч знаходилась довжелезна колгоспна клуня, де зберігалось все зерно на посів. А на розі провулку стояв колишній панський будинок, в якому знаходилась наша початкова школа. На протилежному боці провулку пізніше збудували крамницю. Трохи далі, майже посередині села, був зведений і сільський клуб зі сценою та великою залою. В ньому демонстрували кінофільми, проходили концерти сільських аматорів, а також збори колгоспників артілі «Червоний прапор». Особливо цікаво відбувалися звітно-виборні збори, на яких голова колгоспу Онацький М. П. з подробицями звітував про результати господарювання за рік: про врожайність зернових та овочевих культур, цукрових буряків, соняшнику, а також про кількість зданого державі молока та м’яса. Сумлінних колгоспників нагороджували цінними подарунками. Старшокласники теж були присутніми на зборах, бо влітку працювали на різних ділянках сільського виробництва. Голова колгоспу Микита Пимонович не скупився на слова подяки за сумлінну працю не лише колгоспникам, а й нам, школярам.

Проводи в армію Івана Сиротіна

Після закінчення школи довелось покинути рідне село, щоб вступити до педінституту і отримати омріяну професію вчителя. Звершилось! Отримавши наказ про призначення в Новонадеждинську середню школу, зі щемом у серці полишаю дорогий моєму серцю куточок рідної землі і переїжджаю в невідоме, і таке далеке від моєї домівки село. Через зайнятість на роботі, в яку я поринула з головою: уроки, гуртки, позакласні виховні заходи у вихідні, рідко навідувалась у село і дуже за ним сумувала…

Тепер часто згадую про ту довгоочікувану щасливу зустріч із ним.

Неділя. Нарешті вихідний. Блакитний легковик «Москвич» по грунтовій дорозі, здолавши відстань більше п’ятдесяти кілометрів, підіймається на верх Сухої балки. Неспокійно в грудях. Частіше б’ється серце, калатає, ладне вискочити з грудей. Ще мить – і перед очима з’являється великий став із дівчачим та хлоп’ячим берегом – улюблене місце розваг галасливої сільської дітвори влітку. Хвилююче почуття, таке приємне і таке радісне, огортає душу, а сльози струмком течуть по щоках від довгоочікуваної щасливої зустрічі з малою батьківщиною, з мамою і татусем, сестрами. Легковик уже на високій загаті. Ось і урвища. Згадую,бувало, зранку йдемо до школи по загаті і гадки не маємо, що по обіді пригріє сонце, сніг в балках розтане і вода бурхливим потоком попрямує в став, скований кригою, розламає її і понесе на загату, розірве її. А потік страшенної сили з жахливим шумом покотиться далі по луках, розливаючись аж до самісіньких садиб. Небезпечно було школярам дістатися додому в такі дні. Одного разу на луках потік збив мене з ніг і поніс. Дядько Левко встиг зачепити мене за одяг пожежним багром і витягнути із струмка. Після цього випадку під час сильної повені батьки перевозили школярів через луку на возі кіньми.

Зими були тоді багатосніжні. Повені траплялись навіть влітку під час сильних злив. Тому загату доводилось ремонтувати часто. Зліва від греблі стояла невисока будівля. В ній знаходились під одним дахом колгоспна майстерня та кузня. Тут працював Сіренко Іван Микитович – справжній майстер, який виготовляв знаряддя праці, колеса для возів, діжки, сани, кінську упряж, підкови. Хоч цей чоловік був німий та глухий, але в його дужих руках, а вони були в нього золотими, всі речі ставали новими, придатними для вжитку. Позаду кузні знаходилась конеферма. В ній тримали біля тридцяти коней та кілька пар волів – основної тяглової сили на той час.

Ще далі розташовувались два корівники, телятник та свиноферма. Трішки далі знаходився колгоспний тік. Туди звозили під час жнив зібране зерно та очищали його, щоб засипати в комору на посів, а також видати колгоспникам на зароблені трудодні. Скільки ж його було на току! Решту відправляли державі. А за ставком на пустирі стояли два пташники, в яких утримували лише курей. Яйця здавали державі. В селі хати розташовувались неподалік одна від одної. Вони влітку виглядали чепурними біленькими оселями, які ніби сховались у зелені фруктових садів. Уранці і ввечері над селом у повітрі стояв такий приємний аромат нічної фіалки та квітів на луках, які знаходились поруч з городами селян. Особливо красивою була Преображенівка навесні, коли розквітали вишневі сади, і хрущі гули над білими деревами. Все оживало цієї пори! То з лук, то з верболозу, то зі старого саду було чути тьохкання солов’їв та таке несподіване і загадкове зозулине «ку-ку». А під вечір над ставком лунала якась незрозуміла, але дивна і приємна рапсодія від перегукування жаб та круків, яких була сила-силенна.

Дитячий садок. 1955 рік

Цієї пори колгоспники саджали городи, готувалися до весняних свят. Молодь після трудових буднів влаштовувала відпочинок: грали у волейбол на самостійно облаштованому майданчику. Вечорами хлопці та дівчата під баян танцювали біля клубу на танцювальному майданчику. Поталанило сільській молоді, що у них був баяніст Середа Петро Герасимович – народний самородок. Його запальна гра нікого не залишала байдужим, а ноги мимоволі йшли самі в танок на круг.

У нашому селі були гарні старі звичаї. Всі мешканці хрестили новонароджених дітей у церкві, яка знаходилась у Олексіївці. Організовували проводи юнаків до лав Радянської Армії. Юнак, перев’язаний стрічкою, заходив до кожної оселі і запрошував на проводи. Звечора і до ранку лунали пісні відповідної тематики та побажання пристойно нести службу. Мати перевзувала новобранця вишитим рушником, а подруга (якщо була вже на той час) – хустиною. Вранці юнак із товаришами сідав на кузов вантажівки, і машина повільно їхала по вулиці, всі односельці йшли за нею і махали хустками. В кінці села вантажівка зупинялась, рідні та друзі прощались з юнаком, а односелець Похила Тимофій, зазвичай, виголошував промову, в якій бажав чесно і сумлінно нести службу і благополучно повернутися до рідної домівки.

А як цікаво одружувались молодята! Спочатку засилав наречений до дівчини сватів. Як правило, це був його хрещений батько та близька родичка, гостра на язик. Коли дівчина давала згоду на одруження, юнак заходив до оселі, наречена перев’язувала його хусткою. Накривали на стіл і проводили вечорниці, на яких обговорювали дату реєстрації шлюбу та весілля. Потім ішла ретельна підготовка до головної події у житті. Готували весільну сукню, вінок, фату для нареченої та ціпок для дружки. Його робили дівчата вечорами із фарбованого паперу під час розучування весільних пісень. У п’ятницю пекли коровай та шишки. Фату готувала наша майстриня Батечко Катерина Герасимівна. У суботу наречена у весільному наряді із зав’язаною у хустку шишкою під рукою йшла з дружками по вулиці, заходила до родичів і друзів в дім і запрошувала на весілля. Дружки весь час співали весільні пісні. Коли по дорозі зустрічали односельців, наречена три рази низко вклонялась. Якщо у наречених жили родичі в інших селах , то запрошувати гостей їхали на возі кіньми, прикритими красивими попонами. Упряж прикрашали паперовими квітами. Зазвичай , брали з собою і баяніста Середу Петра. Родичі обов’язково пригощали молодих. Мешканці цього села, почувши музику, поспішали з цікавістю розглянути наречену і оцінити її. Розпочиналось весілля у нареченого і нареченої окремо. Другого дня наречений забирав наречену, якій дружко розплітав косу, а наречений запинав їй хустку, якою перев’язувала вона його під час заручин. Тато чи брат зв’язували весільним рушником докупи руку нареченої та нареченого на знак спільного і нерозлучного життя. Мати нареченої щедро обсипала молодят житом, цукерками та грішми на щасливу долю у парі.

Особливої уваги і поваги заслуговують мешканці нашого села. Це в основній масі корінні жителі, які були пов’язані кровно. Про це свідчать дуже поширені їхні прізвища. Багато жило тут Зеленських, Синельників, Пасенків, Запорожців та Хурдів. Було кілька мешканців – переселенців із Сумщини. Це Заїки, Щербаки та Бардачі , Мірські, Лисогор, Борисов переїхали в село з Росії. Всі вони були працьовиті, дружні, щирі та привітні. Давали милостиню жебракам, пускали на ночівлю мандрівників.

Побутове життя було на той час надзвичайно тяжким. Щоб обігріти житло взимку і цілий рік готувати в печі чи на плиті їжу, потрібно було заготовити паливо. Це був сухий бу’рян, колюче перекотиполе, стебло кукурудзи та соняшника, солома, кирпич із посліду тварин. Заготівлею займалися дружно сім’ями. Діти ще малими вже носили із Сухої балки в’язанки буряну, ламали стебла соняхів на наділах (ділили всім порівну), зв’язували їх у кулі перевеслами з окуги і на гарбі кіньми чи волами перевозили на подвір’я. Однак в люті морози в хаті було холодно. Інколи навіть зашерхала під ранок вода.

Щоб придбати предмети побуту (сірники, гас, мило, сіль та інше), несли жінки у клунках на базар на продаж кукурудзу, пшеницю, яйця та табак у клунках до міста Лозова. Дехто возив гарбою й сіно. Безкорисливо допомагали один одному, особливо у зведенні нових осель. Ще важче жилося вдовам, чоловіки яких загинули на війні. Мій татусь Зеленський І.І. через більмо на оці служив у Трудовій Армії. Він доставляв на фронт боєприпаси та перевозив поранених бійців у шпиталь. На щастя, повернувся додому і став надійним помічником не тільки сімї, а й безвідмовним помічником усіх одиноких жінок: підвозив глину, пісок та солому, возив у млин пшеницю. Хліб пекли тоді вдома.

І. Синельник,
І. Зеленський

Пишались мої односельці своїми видатними земляками. Серед них був учасник Другої світової війни Сіренко Наум Микитович. Це талановитий військовий, який керував спочатку артилерійським взводом, а пізніше – батареєю. Він брав участь у Сталінградському бою, у визволенні столиці України І закінчив війну у Німеччині на Ельбі. Майор Сіренко за особисті подвиги і дорученої йому батареї був нагороджений п’ятьма бойовими орденами та багатьма медалями. Про нього написав свої спогади його однополчанин – ветеран, учасник Параду Перемоги в Москві А.К. Шелудько (м. Дніпро).

Жила у селі і бабця-повитуха Ганна Зеленська. З її допомогою з`явилися на світ майже всі дітлахи в селі,за що їй вдячні вони і їхні матусі. А лікувала дітлахів теж така ж бабця, яка мешкала на розі того ж провулку, що і Ганна, Пасічник Лукерія.

Улюбленцем дітлахів і приятелем дорослих був і Синельник Іван Федосійович. – майстер на всі руки. Він лагодив дахи, знаряддя праці, допомагав усім, хто просив. Був веселої вдачі. Улюблений його вираз «хай буде гречка», лагідна посмішка та в’язка бубликів на шиї, якою він обдаровував дітей на Святвечір, врізались в пам’ять його хрещеників назавжди. А в літньому віці він мав цікаве захоплення – складав із сірників замки, собори, інші споруди, які зачаровували не лише земляків, а й жителів району. Про нього писали і в «Новому житті».

А справжніх хліборобів не злічити. Механізатори Фоменко М., Пасічник М., Зеленська К., Зеленський І. працювали і вдень, і вночі в складних погодних умовах. Їх портрети прикрашали Дошку пошани колгоспу «Червоний прапор».

Нагороджувалися за сумлінну працю і тваринники, які були учасниками районних Виставок сільськогосподарського виробництва. Це тваринники: Осламенко Іван, Шевченко Микола, Іващенко Павло, Хурда Іван, Зеленський Іван. Доярки Виганяйло Єлька, Стрільцова Катерина, Шевченко Олена вручну три рази на день доїли по 15 корів. А сумлінна телятниця Зеленська Любов за високі прирости у вазі телят була нагороджена поїздкою на Виставку досягнень народного господарства до Москви.
Гордістю села був також і наїзник Зеленський Йосип Макарович. Він зі своїм скакуном брав участь у змаганнях на Лозівському іподромі, де виборював перші місця.

Село знаходиться далеко від райцентру. Але це не стало завадою для молоді у здійсненні завітних мрій. В 60-ті роки деякі юнаки та дівчата вступили на навчання до фабрично- заводських училищ і згодом поповнили ряди працівників фабрик та заводів. Із Преображенівки вийшло немало дипломованих спеціалістів: п’ять інженерів, чотири бухгалтери, п’ять лікарів та десять педагогів. Був серед них і відомий спортсмен із важкої атлетики Сіренко Григорій Іванович. Він метав диск, спис та штовхав ядро. Григорій був майстром спорту і брав участь не лише в спартакіадах в Україні, а й у Європі. Григорій Іванович працював тренером і готував спортсменів до участі в міжнародних чемпіонатах.

Збігає час, як швидкоплинна ріка з іменем Життя. Знову їду в рідне село на побачення. Нові враження викликає воно в мене тепер. Той же великий став із загатою та молодими вербами. Але замість кількох тваринницьких ферм уціліла лише одна. І сліду не лишилось від школи та сільського клубу. На довжелезній вулиці лишилось кілька домівок, в яких мешкає зо два десятки жителів. Серед них незмінна листоноша Осламенко Євдокія Пантеліївна. Це невтомна працівниця, яку з нетерпінням чекали і радо зустрічали в кожній оселі з листом або телеграмою та газетами й журналами, які ще пахли свіжою фарбою. Вона безвідмовно виконувала прохання односельців: отримати пенсію, внести плату за електроенергію, відправити посилку. А ще влітку встигала прополоти ланку буряків та соняшнику. Коли у когось із односельців трапляється якась біда, ця невеличка, тендітна жінка першою приходить на допомогу.

А похилого віку жителі – завідувач фермою Хурда Микола Федорович та Артамонова Надія Максимівна – тримають руку на пульсі, підтримуючи постійний зв’язок не тільки з рідними, а й земляками у різних куточках України в телефонному режимі. Лишились тут ще кілька порожніх, напіврозвалених будинків та поодинокі горбочки від колишніх осель. Все заросло високими кущами та бур’яном. Сиротою стоїть серед села уціліла крамниця. А трохи далі – бронзова постать солдата над Братською могилою з останками 78 безіменних радянських воїнів, які загинули в бою за визволення села. Невимовне почуття болю та суму викликає в мене такий вигляд моєї сучасної Преображенівки. Гіркі сльози течуть по щоках…

Але в моїй пам’яті житиме завжди моя маленька батьківщина з батьковою усмішкою і маминою ласкою, мудрими настановами учителів та чудових земляків із дорогої моєму серцю солов’їної Преображенівки.

Катерина КАПУСТЯН

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *